Тепер це моя робота:) Невеличка крамничка, у якій затишно і світло, у яку забралось скільки чудових дрібничок і меблів, усілякі лійки, баночки, іграшки і різнобарвна постіль. І основне, що клієнти дякують, тому що якість хороша:)

Знайомства з новими людьми, різні смаки - краса! І не треба казати "Вибачте, цього у нас немає!", натомість "Ви можете замовити це, заплатити завдаток і максимум за 2 тижні товар буде у Вас:)" І ще - для того, щоб щось купити - не обовязково до нас іти - можна замовити в інтернеті, знайшовши щось цікаве на польському сайті ІКЕА.

Люблю свою роботу:)

Він в музиці...
В ногах...
В руках...

а основне - в очах... досі чую як вібрують ноги...

Хочу заробляти багато, щоб мати змогу робити дорогі, вишукані подарунки тим, кого люблю.

...цього разу аргентинське танго...

В суботу - повні жмені Кайзервальду і вітряна фотосесія.
В неділю - Раковець і відчуття снутрішньої повноти.
В понеділок - грусно. А ввечері я знов потрапила в маршрутку з водієм, який колись співав мені романси цілу дорогу на роботу. Вчора він відмовився брати з мене гроші, бо має щастя, що мене везе, бо я у нього гостя. І знов - у мене це відчуття дитячої радості....
А сьогодні я вже встигла посидіти в ліфті. Стояла і раділа, що у мене немає клаустрофобії, що я застрягла на поверсі, а не між поверхами, що можна зробити "дзвінок другу" і попросити про допомогу, а що найбільше - що я таки вріноважена:)))

Осінь почалась. Сьогодні за кілька хвилин від маршрутки до нашого корпусу відчула її присутність: терпкий аромат листя і вітер родом з листопада. Вона страшенно любить, щоб її відчували, тому зазвичай присутність її така насичена і явна. Загострюються відчуття, почуття і душевні хвороби визначення покликання в цьому світі.

Йшла і згадувала книгу Лади Лузіної «Моя Лолита», яку колись взяла почитати в улюбленої вчительки, колись, ще в школі, вже більше семи років пройшло, а спогад залишився. Пам’ятаю, що нічого особливого від неї не очікувала, аж раптом – відкрила її на новелі «Диявол на пенсії». Почала читати і тілом побігли мурахи. Відчувалось, що наповнююсь якоюсь силою, дивною всеохопною, бачу те блакитне небо і хочеться бігти і кричати, щоб хоч хтось почув... А наступного дня я пішла до школи оновленою, ніби очищеною, хоча зовсім не розуміла, чому...
Книгу віддала, перексерила новелу і перечитувала її щоразу, коли переставала вірити в свої сили. А потім віддала комусь...почитати...

А сьогодні йду і так захотілось прочитати її знову, до нудоти, до болю під колінами. Містика якась. Знайшла в неті. Знаєте, читала наче вперше. Відчуття інші. Але дуже захотілось писати....

На випадок, якщо комусь захочеться почитати - http://www.luzina.kiev.ua/index/diablo

24 серпня – Свято львівської польки. Ми з коханим також танцювали. Здається, були 160 парою.
3 вересня – зустрілась з старим хорошим другом Вовчиком.
6 вересня – вперше стала хресною мамою крихітки Станіславчика.
8 вересня – нарешті зустрілась з Ольчиком.
12 вересня – весілля Каті і Андрія. Я зловила вельон)
13 вересня – ще одне весілля (досі дивуюсь, як я пережила 2 весілля поспіль)
18 вересня – майстер-клас Філіпа Котлера в Одесі
20 вересня – я побачила море цього року)))). У мене з’явився хвилястий папужка Лукашик)
23 вересня – я почала ходити на аргентинське танго
26 вересня – почала вишивати весільний рушник

Це так....якщо зовсім коротко....

А 27 вересня почала слухати аудіокнижку "Мані, або абетка грошей" і зрозуміла, що необхідно серйозно замислитись про свої фінанси...
Сьогодні планую сісти і розібратись, куди відпливають грошенята....

П.С. Якщо тут не пишу і не залишаю коментарі - це не значить, що вас не читаю. Просто пишу зараз в блокнотик, а дублювати не надто хочеться)

Нарешті доживаю останній робочий перед відпусткою день....
Так хочу відпочити!!!!!

В суботу влаштувала генеральне прибирання, прання...

Вже третій день вранці роблю зарядку.

Вже третій день не п'ю кави.

Від сьогодні не їм цукерок і печива, не вживаю цукру.

З солодкого - тільки чорний шоколад і мед.

Щодня вранці - морквина і ложка оливкової олії.

Обов'язково сир - твердий або домашній, і зелень.

Сподіваюсь, вистачить мене на довго!

Що в моєму житті не так:

- багато часу йде на роботу
- щодня пю каву
- мало сили
- немає натхнення
- неправильно харчуюсь
- немає чітко сформованих цілей
- не танцюю
- поправилась
- не висипаюсь
- відкладаю зустрічі з друзями у довгий ящик: вже питання не стоїть - друзі чи коханий, швидше - друзі чи сон, тому що йому також бракує часу
- не встигаю елементарного буденного: поприбирати, попрати, приготувати їсти...
думаю, то не все....

Чого хочу понад усе:

- я хочу відпочити 10 днів, там, де можна бити байдики, на світанку робити зарядку, гуляти босоніж по росі, слухати пташок та цикад, пити хорошуджерельну воду, планувати, забувши про все... познайомитись з кимось глибоким і внутрішньо радісним...з кимось новим...але це має бути або дитина, або людина значно старша....не знаю чому...
і щоб там був душ....і недорого...і місця на двох...
- хочу чітко сформулювати цілі...
- хочу врешті сісти і записати все, що твориться в моїй голівоньці..
- хочу вести здоровий спосіб життя: танці, харчування, сон
- хочу, щоб в нас було більше спільного часу...
і т.д. (усе решта буде вдома, в паперовому вигляді, в позаробочий час...)

Вчора Ти спитав, де Світлячок, чому не пише, усі ж просять почитати....

А я ж відчуваю, що писати хочу, відчуттів хоч греблю гати, щодня пізнаю світ по-новому, як дитя, і про Тебе також писала б... Але якийсь такий час...мало його, мало, щоб запланувати і осягнути... Сьогодні додому повернусь о годинці так 11 (не примха, а потреба), і точно захочу спати, бо вже три ночі напівспані....

А "старого" читати нехочу, вже не можу прочитати так, як колись...Видається примітивним, простим, "вчорашнім". Писати і читати "сьогоднішнє" і "завтрішнє" простіше...Але нема...

Хочу надалі працювати тут, але щоб у мене було більше часу: на писання, на приготування їжі, на вишивання, на окреслення бажань і мрій, на Себе і на Тебе....

П.С. Володя вчора сказав: Бережіть один одного і не перепрацьовуйте....От звідки він знає....

Ще вчора я гуляла горами, насолоджувалась пейзажами, дихала неймовірним повітрям і гуляла босоніж. Я впивалась ароматом сіна...Пробувала його згортати, напувати телятко Фіону, доїти Бурку-корову...Пісня потічка, постійно...За вікном....

Увечері - 8 поверх, скучні сходи, гуркіт автівок і відсутність простору для дихання....Чи хочеться повернутись? Значно більше, аніж йти на роботу...

Останнім часом мені трапляються речі, які кричать про те, що щастя неможливе, поки не почнеш "бачити" людей, дарувати їм те, чого їм бракує, і будити їх усмішкою. З чого почалось не памятаю, але мене просто переслідують такі книжки, фільми, цитати.....

Памятаєте фільм "Шоколад", де не сам шоколад, а, власне підхід змінив мешканців усього села?
А книжку чи фільм "Поліанна"?
А короткометражний фільм "Validation"?
А?

І навіть книжка Ірен Роздобудько "Зівялі квіти викидають", яку не задумуючись взяла з полиці, і та про "пробудження"...

Та що ж це таке????

Вчора була у дивному місці з напрочуд цікавою атмосферою. Маленький кабінет лікаря - оаза в пустелі класичної лікарні. Волошки, ромашки, квіти польові... Ікона зі свічкою, яка горить і вдень, і вночі вже три роки, спалюючи негатив, і повна кімната класичної музики. Пахне кавою і кедром.

Біля входу - акваріум, де преспокійно плавають рибки. Вони нікуди не поспішають, їм нецікаво, що відбувається поза акваріумом, пони паралельно співіснують, розкладаючи у воді яскраві хвости.

Коли двері кабінету відчиняються, класична музика витікає і розливається по всьому відділенні. Медсестри у білих хілітах, як привиди, весело щебечучи блукають по коліно у музиці, і здається, що вони зовсім на неї не зважають...

Учора усвідомила, що в приміщенні, яке наповнюється музикою, почуваєшся невагомим...Теплим...Безтілесим...

А потім мене полікували голочками, пявками, музикою...
І я така жива....



Ще трошки відпочити і я готова літати, як повітряна кулька....І очі, мої очі не болять.....
Колись казали, що всі хвороби від нервів, але багато з них - від хребта...

Біжу в твій сон. Там соняшно і мило.
Там навіть вітер, наче подих Бога.
В кімнаті тихо. Сон дарує сили.
Цілують капці втомлену підлогу.
На кріслі вражень кілька і сорочка.
Навпроти місяць загляда в фіранку.
А ти зімкни мої кохані очка,
І спи, крилатий, ... сни дивись до ранку ...

Учора прийшла додому, застала бардак в туалеті, здивувалась. А потім відчула чийсь погляд.... У кутку туалету сидів голуб, і зацікавлено розглядав мене своїми дивними жовтими очима. Кажу йому: "Хлопче, я зараз в кімнаті відчиню вікно, ти спокійно звідси виходь і лети додому." Він так і зробив. Повільно вийшов з туалету, полетів у кімнату, сів на карниз, як папуга, і продовжував мене розглядати. а коли відчинила вікно - він відразу вилетів.

Коли за годину йшла з дому, на підвіконні сидів голуб, той самий голуб... Я переконана...

Коли пізно ввечері повернулась, кватирка була навстіж відчинена, а голуб сидів на ній...На вмовляння летіти не піддавався...

Можливо, це просто голуб, який вирішив, що живе у нашій квартирі, але поводився він якось дивно, по-людськи все розумів і виконував. І подумалось, що це у велике свято Вознесіння, на дев'ятий день після смерті, прилітав дідусь.... І якось добре стало і тепло....

У мене ніколи не було проблем зі сном, спала, як немовля. І гарматним пострілом не розбудиш...

А сьогодні не могла спати, в напівсні провела всю ніч. Лежала з розплющенимим очима, ні про що не думаючи, а коли заплющувала очі, снилось мені, що я у великій кімнаті без вікон, посередині табуретка і я сиджу на ній. Так порожньо і самотньо, аж кричати хочеться, і в цей момент прокидалась. А далі знову дивилась в стелю. Тривожно так...Досі тривожно...

Про те, що я виспалась і не йдеться...
І болить щось всередині...

Учора минуло півроку, як ми разом, а я абсолютно забула про цю дату. *соромно*

Коли прийшла додому, на кухні на столі на мене чекав букет ромашок............

....чи думала ти, що півроку тому...

Та я навіть уявити тоді не могла! А тепер щаслива-щаслива пригортаюсь до Нього і хочеться Жити!!!!

У неділю одружився мій друг.
Тепер залишилось неодружених - 4:)

Вінчання у церкві, подорож в Почаїв, вишукані радісні молодята...
Серед істориків та юристів. Хай їм грець!
Шалені танці цілу ніч, фаршировані яблука, хмари хрущів над вишнями і українська музика...
Веселі люди з перчиком, і цілі жмені відбірного щирого сміху...

Буду згадувати з теплом і з ніжністю...
Оцю синю білизну сукні і усмішки молодят...
І їх відмінне живе свято...

Пам"ятаєте дослідження, які показали, що жінки орієнтовані на процес, а чоловіки на результат.
Я дуже довго в це щиро вірила, окрім того відповідала результатам дослідження.
А тепер, як з цепу зірвалась, не розумію чому, але усюди шукаю результату: своєї роботи, чиєїсь і взагалі.
Мене не влаштовує просто процес. Мені потрібна точка відліку, часові рамки, очікування, і на виході результат.
Яким чином - це вже питання номер 2.

Що з цим робити - не знаю.
Результату хочу навіть від кави, яку випила три хвилини тому....

Усе почалось дивним сном.
Карпати. Ліс. Тепло так, мило, росяно...Напевно, весна...
Я абсолютно одна...Більше ні душі....Я і природа...

Починає вечоріти. З"являються зорі...Такі величезні і важкі, як ялинкові іграшки.
Нереальні.

Стає моторошно. У мене ні намету, ні спальника, ні дерева, на яке можна вилізти і поспати.
Ситуація видається безвихідною. Спиною мурашки...Бігла б, та не знаю куди...

І раптом за спиною - кроки. Повертаю голову: кремезний чоловік, до 2 метрів зросту, сиве довге волосся і вуса...
Говорить дивною мовою, мені не зрозумілою...Я розумію одне - він хоче допомогти...

Я кажу в розпачі: я не знаю цієї мови, а він українською - але у тебе є словник!
Я згадую, що словник лежить у мене вдома на тумбі. І він опиняється у мене в руках...

Я прокидаюсь від смс. Коханий пише: Прокидайся, мила. Голос серця в словнику з англійської...
Я лечу до словника, а там - Його розуміння Нашої любові знайомим почерком...

Я в ауті. Досі.

Як цікаво приростати не лише до людей, а й до предметів, до дій, до чисел...
Впізнавати здалеку маршрутки і розрізняти їх «моя – не моя»...
Бо у вечірньої 95ї сумні втомлені очі,
Бо 41 незграбна, смішна, з великою головою...
Бо 77 на вигляд звичайна, але їде впевнено і швидко...
46 – маленька і компактна ззовні, зовсім тісна і низька всередині, але я її люблю,
вона мене в неділю возить на танці в Лорту,
а ще з центру, коли я пізно повертаюсь з побачення....
14 – класна, навіть стояти зручно, але не на підборах...
Ще я користуюсь 25, часом 67, часом 10, 39....

І на цьому, схоже, все.....

Гострий вітер неочікуваної зими торкнувся долонь ще на пероні. Перевалюючись з рельси на рельсу, тікав потяг, а за спиною відкривався краєвид краси зимової, недоторканої, свіжої... Сині ялини, обморожені одноногі ліхтарі, відчуття нового, незвіданого, незрозумілого. Вітер ховався у м’якій киці коміра, а мороз спокійно і впевнено шукав притулку в широких рукавах нового пальто. Як добре, що ти змусив мене купити шапку. Я абсолютно не сприймаю примусу, ні від кого, але чинити опір тобі…А у вуха тепло….
На зупинці ти пригорнув мене до себе так, ніби ми прощались навіки, а я намагалась жартувати, ховаючись за турботливі сильні плечі.
Під ногами рипів сніг, заливаючись власним сміхом; хрипуватим, ламаним голосом розказував про кожен крок. Сніг білий, аж синій... Не дарма досвідчені ткачині розрізняють 150 відтінків білого, художник Рєпін - понад 200, а у мові ескімосів існує 50 назв для різних відтінків білого, бо навколо сніг....
А зорі, великі, як яблука, падали мало не в руки, щоб ми загадували бажання. А бажань не було, лише відчуття, що все є, і нічого, зовсім нічого не треба. Усе в наших руках...Навіть зорі...
Мороз ночі новорічної особливо внутрішній. Якби роздягнутись і пірнути в сніг…На мить тривалістю у вічність…Натомість закуталась ще більше у чорний плетений светр по самі вуха і усміхалась серцем, бо не було місця суворому раціо, який зазвичай надиктовував сухі тексти і не пускав відчути сповна. Я відчувала радість інших, відчувала тепло твоєї руки і ніжність, твій поцілунок на плечі, твій погляд, наш танець…
Новорічний подарунок – тепло, любов, турбота, відчуття дому в яскравій обгортці із зимових Карпат, вкритих інеєм гілочок, натхненних ялин з важкими шишками, незнайомих рідних усмішок і твоїх поцілунків.
Відчути новорічного ранку, як провалюються ноги в сніг на стежині до туалету, привідкрити праве вухо на кілька секунд і відчути, як це по-справжньому холодно, влягтись на твоє плече і слухати ритм життя, огортати тебе поглядом і запам’ятовувати серцем, торкнутись рукою колючого інею, пити молоко, кілька горнят поспіль, танцювати в парі і просто любити…Тебе…і світ навколо…

Вчорашнього ранку мене будила мама.
Я взагалі дуже люблю, коли мене будить людина, а не будильник.

Вчора мама підійшла до ліжка і сказала : Нюта! Я відразу посміхнулась. Посміхнутись значно простіше, аніж розплющити очі.
Мама каже, я з глибоко дитинства інакше не прокидалась. Ще у маленькому ліжечку варто було підійти вранці і назвати моє імя,
як я швиденько зводилась на ніжки і усміхалась ,як ясне сонце...

Дещо таки не змінюється....

Вчора я вперше сама пекла пиріжки.
З капустою.
Усім сподобались. І мене це явно надихнуло.