В колонках играет - Placebo - Special Needs

На вулицях міста тепер віяло холодом і не дивно – стояв останній день листопаду, останній день Осені. Завтра зима.
Зиму вона дуже не любила.
За її холод, за короткі дні, за неможливість довгих прогулянок, за період «великої депресії».
А ще за день св. Валентина. Вона ненавиділа це в корені дурне свято…
Можливо частково тому, що вже який рік підряд проводила його наодинці, запалюючи свічки та випиваючи пляшку вина, засинаючи з комом у горлі та підтікшою тушшю на щоках.
Але зараз була Осінь – її улюблений період, її улюблений час. Саме ця дощова осінь, що топила впале листя у своїх калюжах, саме ця пора «золота на блакитному»
Вона жила холодними думками та емоціями, вона брала до рук свого старого блокнота та олівця і виводила беззмістовні сюжети… І так – до самого ранку.
Ніхто її не чув. Її ніхто не помічав. Навіть на вулицях. Вона старанно приховувала очі – за своїм контурним олівцем та густими віями. Вона старанно приховувала руки – за довгими кльошовими рукавами. Вона старанно приховувала свою душу – безпристрасність.
Вона любила ходити по залізнодорожніх шляхах, з музикою, що лунала з навушників на повну гучність. Так, аби не чути можливе наближення потяга.
Вона любила лежати на даху якогось будинку, підклавши сумку під голову
Вона любила багато чого… саме восени.
Пізніше все втрачало для неї сенс.
Життя завше ділиться на речі які ми любимо або не любимо. Частіше воно складається з речей, котрі нам взагалі байдужі.
Для неї в пізню пору залишався завше лише один трамвай. Він їхав в протилежну сторону від її дому.
Їй це було байдуже.
Холодна мокра бруківка м’яко блищала при світлі рудих ліхтарів. Це світло завше заколисувало її свідомість до напівтрансового стану. Рідко – з поверненням до реальності.
Дзеленчання останнього трамвая, котрий сьогодні проїхав без неї, застигло в свідомості гучним і коротким вибухом.
Вона притулилась до холодної кам’яної стіни та витягла з кишені пачку вишневих цигарок. Їй до біса подобався солодкий присмак на губах, який вони по собі залишають. Осінній цигарковий присмак.
Вишневі вона курила теж тільки восени.
На барвистих афішах хизувались якісь фейк посмішки. Надто фейк, щоб у них хотілось вірити. Вони сміялись до неї… з неї! А їй хотілось не відповідати їм, натомість вона витягнула люстерко на підправила зачіску.
Бліді губи. Смертельно бліде обличчя.
Можливо хтось і вважав її симпатичною.
Їй не подобалось червоніти від випадкового погляду чужаків у душу.
Їй ніколи не подобались високі підбори. Тому вона носила 17сантиметрові..
Тільки восени!
І довгі оксамитові рукавички.
Вона без інтересу дивилась на випадкових прохожих, уявляючи їх оголеними, мертвими, закривавленими, з розтрощеними черепними коробками, підданими содомії… і докурювала останню цигарку з пачки.
Все було надто пустим та байдужим. Увесь світ, що складався із «ще» та «фак оф»
Мерзенним.
Нікому було повторити перед сном «Stay with me!»
Лише послати під три чорти. Та підпалити ще одну цигарку в знак протесту власному здоров’ю.
Чом би й ні?
«Ведь мы живем для того, чтобы сдохнуть»
Цікаво, скільки часу потрібно тим кільком літрам крові, щоб витекти через дві ранки на зап’ястях? Вона ще не перевіряла. Не хотіла.
Цікаво, скільки часу потрібно, щоб заснути і не прокинутись серед газу з відкритої газової труби?
Цікаво скільки триватимуть ті кілька секунд польоту з сьомого поверху?
Скільки разів їй доведеться скорчитись в конвульсіях, що настануть в результаті прийняття великої дози пігулок чи в обіймах мотузки?
Скільки часу вона зможе провести під водою до того часу, як ї дихання остаточно зупиниться?
Скільки разів їй доведеться натиснути на курок, перш ніж вона добереться до потрібної їй кулі, граючись у російську рулетку?
Багато питань кружляло і її голові.
Усе безглуздя.
Страшне, жахаюче, безвихідне безглуздя.
Вона плакала, слухаючи музику.
Сміялась, коли чула, як хтось порівнював життя з грою.
Для неї це давно перестало бути грою чи театром.
Гра – вона цікава, вона пригода, театр – захоплююче дійство.
А тут… Тут все зведено до брудного та низького.
Вона не далеко втекла від усіх. Була такою ж, хоча й не приховувала цього.
Банальною людиною, котрій здавалось ніби вона чимось краща за інших.
Вона просто чекала на свою смерть – природну чи не зовсім.
На смерть, як велике чудо, блаженство, як довгий і солодкий сон, як…
Винагороду…
За все те, чого їй довелось натерпітись, притискаючись до цієї маленької брудної кульки на ймення Земля.
Зараз вона більше не плакала.
Наступила північ і стало запізно.
Прийшла зима і відішли всі емоції.
До наступної Осені.
До наступного огризку сірого життя.
А поки…
Життя як дешеве кіно, в якому вона – головна героїня.
Без вихідних та відпускних.
Без права на каву та перекур.
Без права на «життя».