В колонках играет - Anathema - Hope

Настроение сейчас - weird

Хотіла написати про щось суттєве… але не можу зібратись з думками, в навушниках Анафема, в голові безлад, в почуттях невизначеність, а в душі коти шкребуть.
Думаю зараз про кількох людей, які так чи інакше з’явились у моєму житті – I got these feelings and I don’t know why, I see all my fears and the darkness inside.
Люди мають тенденцію змінюватись. А може просто дуже добре та вдало приховують свої справжні обличчя. Люди мають тенденцію віддалятись, рідше – наближатись.
Чомусь так трапляється – стикаєшся з кимось, пересікаєшся і далі шляхи розбігаються. Хто куди. І вже оте напівщире «як справи?» викликає іронічну посмішку – знаєш, всього лише умовності.
Люди мають тенденцію робити одне одному боляче – морально чи фізично, сплановано чи ненавмисне, факт залишається фактом. Як же це неприємно, коли таке трапляється з тобою – відчуваєш себе використаним, приниженим, обсміяним усім світом. І лише злісно посміхаєшся, у страхові показати свою слабкість.
Не дуже воно приємно тримати усе це гидоття при собі – воно тебе пресує. Хочеться дещо викричати в порожнечу, дещо спалити, а дечим ранити того, хто ранив тебе – для балансу.
Стаєш смішним самому собі.
Так, це дуже неприємно.
Але мене цікавить інше – почуття помсти. Звідки воно у нас береться? Чому в нас так сильно закипає це бажання? Усвідомлене чи ні, але кожен з нас його відчував. Чи варто здійснювати цю помсту? Чи дає вона нам полегшення, чи може розігрує апетит ще більше?
Для мене ще стільки всього залишається незрозумілим. Інколи просто находять приступи паніки – паніки того, що життя надто коротке,і що я багато чого просто не встигну зробити. Але, тим не менше, я багато часу пускаю нанівець. Якось випускаю шнурки життя з рук, чого робити не варто.