Задихаюсь, спотикаюсь, врізаюсь у стіни, залишаючи по всьому тілу синці... прострація тотальна.

А вранці сильно сльозяться очі, коли виходжу на вулицю.

До речі, про очі. Буду носити окуляри. For a change. Так насправді ж, зір у мене вже - гірше нікуди вже, думаю.

Бла бла бла.

Забиваю голосу собі...відволікаюсь від того, що зводить мене з розуму...

Фігово виходить. Втрачаєтсья земля під ногами. Факін фак.

Завтра буде новий день і мені все це просто снилось. Цього не було. І все знову буде добре.

Мусить бути тільки так.

І всі будуть щасливі.

І житимуть довго.

І помруть в один день

Або не помруть взагалі.

Не в Парижі.

Ніде.

Як у казці.