-Музыка

 -Поиск по дневнику

Поиск сообщений в pasion08

 -Подписка по e-mail

 

 -Сообщества

Читатель сообществ (Всего в списке: 1) Nastya_Prikhodko_OFK

 -Статистика

Статистика LiveInternet.ru: показано количество хитов и посетителей
Создан: 25.03.2008
Записей: 138
Комментариев: 33
Написано: 592

Щоденник







Забужко - новая серия фотографий в фотоальбоме

Воскресенье, 21 Октября 2012 г. 14:52 + в цитатник
Фотографии pasion08 : Забужко

Презентація книги "З мапи книг і людей" Чернівці 8.09.2012




Понравилось: 30 пользователям

Якою була б цивілізація, якби не Сандармох...

Понедельник, 20 Февраля 2012 г. 11:56 + в цитатник
Видання листування Оксани Забужко і Юрія Шевельова, яке тривало десять років (1992 — 2002), стало однією з помітних книжкових подій минулого року. А для нас однією з уже цьогорічних інтелектуальних подій було обговорення статті Юрія Шевельова «Москва, Маросєйка» (написаної в Бостоні ще 1954-го року), яку «День» передрукував у новорічному номері. Оксана Забужко, до речі, певна, що ця стаття мала би стати частиною шкільної програми. Це до питання про вміння цінувати Своє і Розумне, а також про вміння, власне, читати. Письменниця розповіла, що кабінет-бібліотека Юрія Шевельова перебуває в Японії. Він заповів своє книжкове багатство університетові Хоккайдо під гарантію того, що бібліотеку не буде розформовано. А книгозбірня Шевельова — одна з найбільших приватних славістичних книгозбірень у світі.

Щоби поговорити з Оксаною Забужко про Ю. Шевельова, вочевидь, знадобилася б окрема зустріч. А приводом для нашого спілкування з письменницею стала акція «Дня» Рік «Списку Сандармоху» й тема подолання тоталітарного спадку.

Утім, «День» до пані Оксани мав й інші запитання...

— Востаннє інтерв’ю «Дню» ви давали ще 1999 року. Прикметно, що багато з тих проблем, про які ви казали, залишилися незмінними. І заголовок виразний: «Де немає лицаря, там приходить пахан»...

— Так і вийшло — як у воду дивилася... Знаєте, це теж частина професії письменника. У Ніцше є таке поняття: «на чверть години раніше». Письменник мусить виконувати цю випереджальну функцію — кувати мовні форми для того, що ще тільки «висить у повітрі» та більшістю суспільства відчувається на рівні хіба що підшкірного свербежу. А взагалі — чим кращий письменник, тим довші ті «15 хвилин», на які він випереджає свій соціум.

«У ПЕРСОНАЖАХ СТАРИЦЬКОГО — ЦІЛЕ НАШЕ СЬОГОДЕННЯ»

— А українська література останніх двох десятиліть з цим справлялася, як гадаєте?

— В української літератури останніх двох десятиліть були дещо інші завдання — їй треба було спочатку навчитися виживати в ринкових умовах, і свою життєздатність на цьому полі вона, нівроку, цілком успішно довела. Найбільш «довготермінові програми» задає нації не сучасна література (тут її ефективність покажеться тільки з часом) — а класика, а от якраз із нею в нас зовсім кепсько, її просто не знають! Це взагалі одна з найбільших наших драм (я говорю про це багато років, аж мені вже самій набридло) — що ми за 20 років нашої умовної незалежності (назвімо її так) так і не спромоглися повернути собі свою культурну спадщину.

Сьогодні нарікають на те, що українці, мовляв, «розучилися читати». Але чи так вони вже й вміли? Не в останню чергу славнозвісна радянська «культура читання» ґрунтувалася на тому, що в тій країні більше особливо нічим було зайнятися. Книжка була дешевою та доступною, а інші життєві блага — в колосальному дефіциті. Книжка, по суті, заміняла життя, яке для абсолютної більшості радянських громадян складалося з монотонних щоденних ритуалів, такої собі «тюрми поліпшеного типу». Залишалося читати, жити позиченим життям. Із розпадом радянської системи відкрилося безліч інших можливостей, раніше недоступних, і відповідно, відсіявся отой «читач мимоволі». Так що цієї втрати я особисто оплакувати не схильна.

Але зовсім інша справа — драма нашого культурного безпам’ятства. Нерозуміння того, що будь-яку культурну людину, а спеціально — культурного європейця (у нас модно говорити про європейські цінності, хоча ніхто не годен пояснити, що це означає) — неможливо уявити без знання про те, звідки він вийшов і яка традиція за ним стоїть. Українці ж у цьому сенсі залишаються абсолютно незаймані, як були й за радянського часу. А вже що стосується класики, то, гадаю, не буде перебільшенням сказати, що для 90 відсотків наших сучасників класика — це те, що вивчають у школі, а після шкільної лави навіть не розгортають. Зрештою, її просто не видають, якби й схотів почитати — в книгарні не знайдете! А між тим якраз класиками й написано оті довготермінові національні програми, які ми, самі того не усвідомлюючи, реалізуємо сьогодні. Зауважте, що, окрім Шевченка, донедавна жоден український класик не мав навіть повного зібрання творів! (Кажу «донедавна», бо недавно вийшов іще Сковорода — смішним накладом 300 примірників!) Для мене єдиний цей факт перекриває всі плачі й лементи стосовно того, який у нас недолугий Президент. Вибачте, але нація, яка з цілого пантеону своїх класиків спромоглася прочитати одного-єдиного, та й то поганенько, й заслуговує мати саме такого президента!

— Які довгострокові «програми» закладено в українській літературі?

— Цілу купу. Тільки, щоб те бачити, треба знати тексти. Ну, здається, «За двома зайцями» всі читали? Так от, «програма» Свирида Петровича Голохвостого та Проні Прокопівни Сєркової — це в чистому вигляді те, що являє собою нинішня Україна: тотальна культура «нуворишества», з усіма її комплексами («по Хрещатику шлейфом тільки шелесь! шелесь! Та на всіх тільки пху! пху!»). З одного боку, логічно: ми — постколоніальна країна, в нас все «в першому поколінні» — перше покоління грошей, перше покоління незалежних журналістів, перше покоління вільних інтелектуалів... Саме по собі «нуворишество» ще не гріх, проблемою воно стає тоді, коли для нього «нема авторитетів». Погляньте на класичний європейський роман ХІХ століття: всі «нувориші» Бальзака й Мопассана, з яких автори іронізують, уся та новоспечена («чумаза», за нашим Карпенком-Карим) бізнес-еліта, яка прийшла на місце «старої» аристократії, на ту саму «стару» аристократію дуже навіть озиралася і дечого в неї таки навчилася — від меценатства до культури парламентаризму... Натомість наша, пострадянська, не знає жодних «гальм». Із вуст одного з українських депутатів ще років десять тому я почула фразу, яка багато що мені прояснила щодо того, що діється в головах у цього класу. Коли я в розмові з ним (ми говорили про «середній клас») послалася на Липинського, виявилося, що український законотворець вперше чує таке ім’я, а на моє зауваження, що сором політикові не знати класику національної політичної думки, він «ничтоже сумняшеся» видав: «Для мене в Україні авторитетів нема!». Ось вам і незабутня Проня Прокопівна, яка «чотири місяці була в пенційоні і всє науки прєвзошла», — і що ви їй, такій, поясните? У персонажах Старицького — ціле наше сьогодення, діагноз нації, котра не має самоповаги, не знає, чим їй пишатись, і готова летіти за кожною «хрянцюзькою модою», не усвідомлюючи, як це жалюгідно виглядає... І це всього лише один приклад — завважте, що ні Старицький, ні Карпенко-Карий не належать до авторів першого ряду, а в першорядних «програми» куди більш масштабні, «довгограючі»!

— У тому, що й через 20 років нація не знає, чим їй пишатись, очевидно, є чиясь провина... Наприклад, журналістики, яка замість того, щоб повертатися до Лисяка-Рудницького, борсалася в політичному багні. Чому, на ваш погляд, українці не повернулися до своєї культурної спадщини?

— Є об’єктивні чинники. А є суб’єктивні. Перш ніж роздавати обвинувальні вироки, я б спробувала виходити з презумпції невипадковості всього того, що відбувається. Який авторитет може бути для Проні Прокопівни і Свирида Петровича на їхніх Кожум’яках? Для того, щоб реставрація культурної пам’яті відбулася, в суспільстві мав би зберегтися соціально престижний прошарок, відповідальний за передачу цієї культурної пам’яті. Він зберігся, наприклад, у поляків, в угорців, навіть, почасти, в наших «братів по СРСР» — грузинів, балтійців... В Україні все відбувалося інакше. «Стару» еліту знищено було практично повністю, а «нова», радянська культурна еліта була надто слабенька — придатна тільки на те, щоб у перші роки після здобуття незалежності допомогти колишній номенклатурі «оновити владний дискурс» — замінити комуністичний лексикон «національно-патріотичним», народницьким. Пригадуєте, скільки поетів було в першому парламенті? Від них наш новонезалежний постколоніальний політикум вчив «нові слова». Але ці еліти значною мірою й самі були безпам’ятними — вони не були носіями традиції, яка обірвалася в урочищі Сандармох. Переважно це була інтелігенція першого покоління — селянські діти, виховані радянською школою. Існували, звісно, поодинокі недобитки старого гарту — я ще застала їх живими, але вони звикли мовчати — їх ціле життя цього вчили, і доступу до каналів суспільного впливу не мали. Тож якоїсь системної передачі знань в українському суспільстві, окрім як на рівні родинному та, в кращому разі, вузьких інтеліѓентських кіл, відбутися й не могло.



НА ПОЛИЦЯХ У СТУДІЇ ОКСАНИ ЗАБУЖКО — «УСЬОГО-НА-ВСЬОГО» П’ЯТЬ ТИСЯЧ КНИЖОК. ЦЕ, ЗА СЛОВАМИ ПИСЬМЕННИЦІ, РОБОЧИЙ МІНІМУМ


— Попри те, що суспільство ушкоджене, хворе, нам в «Дні» часто вдається знаходити «живі острівці».

— Звісно ж, вони є. Й їх багато.

«САНДАРМОХ Є СИМВОЛОМ КІНЦЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ЕЛІТИ ЯК ОКРЕМОГО ІСТОРИЧНОГО ФЕНОМЕНУ»

— І, мабуть, вони дають надію на те, що відновлення можливе. Як гадаєте, програма подолання тоталітарного спадку з чого має складатися?

— Якби ж то на початку 90-х її хтось складав!.. Така програма мала би стати частиною державної політики — культурної, інформаційної, освітньої, гуманітарної в широкому сенсі... Наші колишні сусіди по комуністичному табору саме цим шляхом і пішли. Хоча, звісно, їм було залишено історією значно менше авгієвих стаєнь до розгрібання, аніж Україні. Наша історія ХХ століття під цим оглядом непорівнянна ні з польською, ні з балтійською. Жодна інша посткомуністична країна на кінець ХХ століття не була в такому стані, як Україна, яка отримала незалежність тільки з третьої спроби.

— Нещодавно в ефірі «Радіо Свобода» ви назвали 75-ті роковини масових розстрілів української інтелігенції в Сандармосі однією з головних подій 2012 року. А «День» назвав 2012-й Роком «Списку Сандармоху». Чому Сандармох, на вашу думку, важливий сьогодні?

— Дуже добре, що ви взялися послідовно висвітлювати цю тему впродовж року. Крапля камінь довбе. Що ж, давайте по порядку.

Починати тут треба з Голодомору... Вважається, що цю тему українці вже начебто освоїли. Хоча, сказавши «а», тобто пом’янувши загиблих, суспільство ще не сказало «б, в, г», — і так далі, аж доки не усвідомимо, що прямий наслідок геноциду 1933 року — це якраз і є сьогоднішня корупційна Українська держава. Що саме 1933-й рік мільйонам тих, хто вижив, вбив у свідомість і підсвідомість непохитну матрицю: вижити можна, тільки вкравши з колгоспу, і краще живе той, хто має змогу більше вкрасти. А з 1991 року ті, «хто мав змогу більше вкрасти», дістали до рук — як «колгосп» — цілу Україну, з якої й потягли добро «до себе в хату»: іншої, державної, «хазяйської» свідомости це «третє покоління жертв» уже не мало де взяти. Ну, а чи «своя хата» — це шість соток із хижкою та хлівцем, чи офшорний рахунок на Кайманових островах, — то вже різниця виключно кількісна, не якісна. От до цього усвідомлення «зв’язку часів» ми якраз і не дійшли, молоді здається, що «то було давно» і до сьогодення стосунку вже не має.. Тим часом ізраїльські психологи виявили сліди постгеноцидної травми в четвертому поколінні нащадків жертв Голокосту! Що вже казати нам, нащадкам жертв Голодомору, якщо впродовж трьох поколінь навіть згадки про нього були табуйованими? Якщо ми, нарешті, наважимося розкрити для себе самих зв’язну й послідовну картину нашої історичної трагедії, тоді матимемо куди менше претензій до дійсності, менше підстав для депресії, суспільної апатії, рукоопускання тощо. Правильний анамнез хвороби — півшляху до одужання. Ось чому важливо пам’ятати Сандармох: він — необхідна ланка в тому історичному ланцюгу, в результаті якого ми «маємо те, що маємо».

1937-й був роком, коли «революція почала пожирати своїх дітей», — точніше, коли одна мафія витіснила іншу. Відповідно до спущених згори планових цифр під ніж ішла й українська партійна, господарська еліта. Тут варто згадати Наума Коржавіна (до речі, він родом з України), який першим озвучив тезу, що в Україні «37 рік» почався насправді раніше — в 1934-му, відразу ж після закінчення сталінської колективізації. Загалом початок 1930-х в Україні ознаменувався геноцидом («стратоцидом») не тільки селян, а й інтелігенції. Її знищення відбувалося в кілька етапів. Перший етап — 1930 рік, так званий процес СВУ, по якому пішла «стара» дворянська, «петлюрівська», інтелігенція, ще дореволюційна — умовно кажучи, «середовище Лесі Українки». Процес СВУ — це 30 тисяч в’язнів 1930 року (таку цифру подає Гелій Снєгірьов) — уважайте, увесь прошарок «старої» еліти. Це були носії якраз тієї культурної пам’яті, яку ми звідтоді все ніяк не можемо зібрати докупи, як отой порубаний козак у казці, якому, щоб стягнути всі свої члени докупи, належалося спочатку мертвої води дати напитись, а тоді вже — щоб підвестися — живої... Другий етап — це був «покіс» 1933—1934 років, починаючи від самогубств Хвильового та Скрипника: тоді спочатку в підвали Жовтневого палацу, де містився НКВС, а потім прямо під кулю пішла вже «нова інтелігенція», післяреволюційна, — так зване Розстріляне Відродження. Це покоління було всередині дуже неоднорідним, бурхливі дискусії й дебати 1920-х років тому доказ. Там були «ліві» й «праві», були ті, хто щиро вірив у «світову революцію», в те, що невдовзі весь світ стане «союзом вільних республік», — зрештою, українська соціал-демократія мала давні традиції (прекрасний переклад «Інтернаціоналу» Миколи Вороного — це, перепрошую, не «заказуха», а продукт щирого натхнення!). Об’єднувало їх те, що вони вважали УРСР хоч і комуністичною, але незалежною республікою, «своєю державою», для якої й працювали. Сталін показав цьому першому поколінню УРСР-івської еліти, хто насправді «хазяїн у домі».

Щодо 1937-го, то можна нічого не розповідати про радянську владу, достатньо буде лише сказати, що аби відсвяткувати (так!) 20-ту річницю «Великої Жовтневої соціалістичної революції», за п’ять днів було вбито 1111 людей. Просто масове людське жертвопринесення «на честь свята», як у культах інків чи майя. Такий собі капітан Матвєєв власноруч із пістолета за чотири дні розстріляв в потилицю 1111 душ. І коли знати, ЩО то були за люди, й наскільки кращим було б людство, якби їхні голови не лягли в урочищі Сандармох, а продовжили мислити й творити... Розумієте, цього ніколи не можна забувати: що один якийсь «капітан матвєєв» здатен водномить заблокувати розвиток людства, — завдати йому такого «внутрішнього перелому», на лікування якого потрібні будуть навіть не десятиліття, а століття.

Це десь так само, як спалення Александрійської бібліотеки. Ця історія не відпускає мене вже багато років. Від одної пожежі назавжди в небуття пішла колективна пам’ять людства про зниклі культури й народи, якої вже ніколи не відновити. Якою була б наша цивілізація, якби Александрійська бібліотека не згоріла, або якби розстріли в Сандармосі не відбулися, — такі питання вже хіба що для фентезі, для любителів жанру альтернативної історії. Але мене з суто творчої точки зору цікавить інше. Вже після публікації «Музею покинутих секретів» Леонід Плющ (ще одна прикметна постать для ілюстрації, як Україна не хоче знати своїх героїв!) підказав мені формулу, яку він знайшов у Мандельштама: «закон сохранения энергии сожженных черновиков». Куди ця енергія дівається? На що вона перетворюється? А що, як вона нам мстить? І що сталося з «енергією» тих 1111, життя яких було насильницьки перервано? Сталін говорив: «Нет человека, нет проблемы». Е ні, якраз тут вони, проблеми, й починаються! Для нащадків. «Батьки кислиці їли, а в синів оскома на зубах»...

Є ще один важливий момент у «Списку Сандармоху». Українців там було понад 200, з більш-менш пропорційним представництвом галичан і східняків, тобто список був — соборний. До нього потрапила найбільш пасіонарна частина інтелігенції Західної України — ті, хто їхав на Велику Україну, приваблений «державницьким» масштабом культурного будівництва 1920-х, якого їм бракувало в провінційній («містечковій») Галичині. Саме тому, між іншим, у Харкові опинився Курбас. Усякі сьогоднішні балачки про «розділ України» — це спроби переступити через їхню пролиту кров. Якби Сандармох сидів у свідомості українців так само міцно, як, наприклад, Катинь у свідомості поляків, нікому б просто язик не повернувся до якихось сепаратистських закликів.

Капітан Матвєєв — це, мабуть, найрепрезентативніший символ убивства духу. Зрозуміло, що в «капітана матвєєва» можуть бути тисячі імен — німецькі, російські, українські, китайські... «Капітан матвєєв» — це людина зі зброєю, наділена владою стріляти. Таких земля родила й родитиме. Питання в іншому: як не проґавити ту поворотну точку історії, після якої під дулом пістолета «капітана матвєєва» опиняться голови геніїв?

Я кажу «генії» — без перебільшення. В українському «Списку Сандармоху» їх принаймні чотири. Це Курбас — один із найзнаковіших реформаторів європейського театру. Режисерів такого класу в новітній історії — одиниці. Друга геніальна постать — Микола Куліш, досі недооцінений та недопрочитаний. Це Микола Зеров — геній перекладу, трансмісії, посередництва між культурами. Й, нарешті, прозаїк, якого особисто я радянській владі не пробачу й якого вона винна особисто мені — це Валер’ян Підмогильний. Його забрали в 34 роки. Для прозаїка це «вік дебютанта». Романи молодого Підмогильного можна назвати предтечею екзистенціалізму — на два десятиліття раніше за Камю, й мене особисто, як прозаїка, було обкрадено на всі ті романи, які мав би написати зрілий Підмогильний — у свої 40—50—60: в юні роки я вчилася техніки психологічної прози не в нього — а таки у французів...

Взагалі, коли поглянути на літературу України 1920-х, цієї нашої, метафорично кажучи, «Веймарської республіки», то я б сказала, що там дуже явний протоекзистенціалізм. А Куліш — предтеча театру абсурду: ті жорстокі істини про людину, які Західна Європа відкрила тільки з Другою світовою війною, Україні відкрилися на ціле покоління раніше, після кривавої лазні 1918—1920 рр., і культура Розстріляного Відродження, в усіх видах і жанрах, обіцяла такий внесок у скарбницю людства, втрата якого не відшкодовна. Повірте, я це говорю не з патріотичної схильності перебільшувати українські досягнення, я людина дуже, так би мовити, національно критична... Але тут якраз є всі підстави для національної гордості — й для пекучого болю за те, що все це було перервано, а то й просто фізично знищено, як, наприклад, роботи бойчукістів. Один із провідних британських мистецтвознавців мало не зі сльозами на очах мені розповідав, як після виставки в Метрополітен-музеї робіт бойчукістів, точніше, того, що по них лишилося, вони з дружиною місяць не могли спати, мусили лікуватися від нервового потрясіння. Можна уявити, яке це для нього було шокуюче відкриття: побачити, що в 30-х роках минулого століття було знищено якимись «капітанами матвєєвими» цілий напрямок у світовому монументальному мистецтві. А він же як фахівець відразу проектує на пізніших монументалістів, на Сікейроса, на Ріверу, а тут під кожним ескізом — «знищено», «знищено», «знищено». Для жителя Британії, де від віку нічого не пропадало, ніколи не було ніяких воєн та пожеж, історія знищення українського авангарду — майже те саме, що історія спалення Александрійської бібліотеки. Це ми з вами живемо в звичному для нас режимі постійної Руїни...

У підсумку, те, що відбувалося в урочищі Сандармох — це геноцид еліти. Сандармох є символом кінця української інтелектуальної еліти як окремого історичного феномену. І з того часу вона все ніяк не може відродитися.

— Нещодавно в редакції «Дня» був Іван Драч. Говорили, зокрема, про діалог поколінь письменників. Іван Федорович запевнив, що не бачить сьогодні жодних конфліктів, і з цікавістю читає й Оксану Забужко, й Андруховича, й Жадана. Запропонував навіть, щоб письменники різних поколінь зібралися в нашій редакції за круглим столом і поговорили про головне. З ким і про що ви б хотіли поговорити в форматі такого круглого столу?

— Знаєте, я все-таки звикла говорити в своєму власному форматі... Те, що пропонує Іван Федорович, при всій моїй до нього любові та повазі, — це пропозиція людини, яка все життя була членом державної організації — Спілки письменників і яка мислить категоріями цеху: того самого, заснованого ще «товаришем Сталіним». Ще в кінці 1980-х побутувало таке поняття, я його застала — «письменницький цех». Таке своєрідне державне підприємство — впорядковане, зі своєю ієрархією, з чітким поділом на «покоління», «жанри» тощо. Ну, і з «заводським пропуском» — посвідченням-«корочкою» від Спілки.

Але за минулі 20 років часи змінилися. І слава Богу. Немає «цеху» — є люди. Сьогодні в Україні письменники — це вже не «каста службовців», яка періодично проводить свої збори, приймає на них якісь колективні рішення тощо. Це люди дуже різних поглядів, різних «бекграундів», ба навіть різних професій, якими заробляють собі на життя. Серед них можуть бути держслужбовці, як-от Василь Шкляр чи Марія Матіос. Є ті, хто їсть основний хліб зовсім не з літературних чи довкололітературних занять: наприклад, Лариса Денисенко — фаховий юрист, Антон Санченко — програміст, колишній моряк... А Тарас Прохасько взагалі чотири роки працював барменом! Ці люди пишуть тому, що їм є що сказати, а не тому, що держава забезпечує їх папером та стрічкою для друкарських машинок, а вони натомість мусять щодня продукувати певну порцію тексту, й за це їм видають путівки в будинки творчості чи ставлять на квартирну чергу. В усіх у нас, звісно, є спільні виробничі інтереси — пов’язані, наприклад, з авторським правом, з проблемами книговидання та книжкової дистрибуції, з розвитком літературної інфраструктури, — але зустрічатися для розмови «про головне» «всім цехом» чи «дружити поколіннями» в мене особисто немає потреби. Друзі в мене — як, гадаю, в кожного — є й серед старшого, й серед молодшого покоління українських літераторів, серед старшого є ще й ті, кого звуть моральними авторитетами — Євген Сверстюк, Леонід Плющ, окремою сторінкою моєї біографії був Юрій Шевельов, якого вже, на жаль, немає на світі... Все це — живе спілкування живих людей, у тому числі й «про головне», з того з часом виходять і тексти (так з’явилася збірка мого багаторічного листування з Шевельовим), але навіщо тут круглий стіл? Я не зовсім розумію, що б ми мали одне одному сказати, якби за тим столом «організовано» зібралися.

— До питання авторитетів... У новорічному номері ми опублікували статтю Юрія Шевельова «Москва, Маросєйка» й далі продовжили дискусію зокрема про те, як сьогодні виглядають оті «Москва», «кочубеївщина» та «провінційність». Яким є ваше бачення?

— Статтю «Москва, Маросєйка» вже давно треба було долучити до шкільної програми. Це базовий текст для формування української ідентичності. Те, що називається «класикою національної есеїстки».

— Коли говорити про знакові дати, то є ще кілька важливих тем. Зокрема, 200 років від дня народження Герцена. Ви більшою мірою зорієнтовані на Європу, хоча ваші переклади виходять і російською. Як ви бачите діалог українських і російських інтелектуалів? Яка має бути платформа для такого діалогу? Й чи можливий він узагалі?

— Між інтелектуалами діалог можливий завжди — на те вони й інтелектуали. Не можу сказати, що я зовсім не стежу за російським культурним простором. Приміром, із Владіміром Сорокіним у нас спільний міжнародний агент. Діалог такий відбувається й заочно, через тексти. Більше того, думаю, за останні десять років з російськими інтелектуалами я більше розмовляла в Парижі, Брюсселі чи Берліні, ніж у Києві. Не бачу в цьому жодної проблеми. Серед російських інтелектуалів є цілком притомні, ті, з ким можна спілкуватися, не ризикуючи наступити на імперське «підводне каміння». Є ті, хто сам іронізує з російських імперських комплексів — ті, хто з надією дивився на Україну в 2004 році. Ця тема, до речі, присутня в творчості молодої генерації російських письменників, тільки також тих, хто більше знаний на Заході, ніж у себе вдома (як, наприклад, Наталья Ключарьова з її дебютним романом «Россия: общий вагон»), і, відповідно, майже невідомий в Україні. На жаль, у нас російське культурне поле переважно презентують або його «провінційні», «колоніальні» представники з «місцевих», або вже — потужною індустрією — маскультівський «офіціоз», і картина створюється дещо неповна... Розумієте, за мною, нівроку, вже 15 років літературної кар’єри в міжнародному мейнстримі, а це певна інтернаціональна спільнота, й вона дуже відкрита. І коли Салман Рашді запрошує тебе до Нью-Йорка на свій фестиваль World Voices, то робить він це не тому, що ти український чи російський письменник, а тому, що добрий. Умовно кажучи, є певний «міжнародний клуб якості». Тому ваше питання не зовсім до мене. Я не маю проблем ні з Сорокіним, ні з Ключарьовою, ні з іншими моїми колегами по перу в Росії, з якими я завжди можу поговорити «про долю людства» в тональності, яка мало чим відрізнятиметься від розмов із моїми шведськими, французькими чи американськими колегами. Тому я не бачу проблеми в українсько-російському діалозі — за умови, що кожна зі сторін є притомною й ніхто не зазіхає «на чужу територію».

«ПРОТИВСІХІВ» УЖЕ 25%. ШКОДА, ЩО ТІЛЬКИ ТЕПЕР»

— Тут я хочу перекинути місток. У Росії перед парламентськими виборами створили рух «НАХ-НАХ», відповідник українського, умовно кажучи, «Проти всіх», за що вас (будемо говорити відверто) й досі цькують. Хоча ситуація неоднозначна, і питання є до всіх. Зараз ви не шкодуєте, що у вас була така позиція?

— По-перше, моя позиція не була така сама. І зі своїм «Нах-Нахом» росіяни нехай розбираються самі. Я би тут аналогій не проводила. Більше того, будь-які аналогії змушують запідозрити, що мем походить із того ж джерела. «Противсіх» є якраз штучно створеним мемом. Ніяких «противсіхів» немає. Є виборці, котрі свідомо і демонстративно не підтримали в другому турі президентських виборів жодного із двох запропонованих кандидатів. Все. Крапка. А коли з цього роблять «рух» і відкривають проти нього «головний фронт інформаційної війни», це вже починає нагадувати політтехнологію. Ви кажете — «цькувати». Це дуже сильне слово, але я, воля ваша, якось геть не почуваю себе ні гнаною, ні зацькованою. Треба менше сидіти в Інтернеті, і тоді побачите, що вся ця дворічна інформаційна війна, бурхлива і, очевидно, непогано фінансована анти-«противсіхна» кампанія підозріло нагадують російське «принуждение к миру», тільки в нашому випадку — «принуждение к любви» до одного з кандидатів — того, який програв. Якимось російським спецслужбівським душком таке «принуждение к любви» мені й відгонить. Коли впродовж двох років журналісти ставлять одне й те саме питання: «Чи ви не шкодуєте?» (останній перед вами був Мустафа Найєм), а я , як магнітофон, повторюю ту саму відповідь — «Шкодую єдино про те, що разом зі мною так само не проголосували ще 20 мільйонів моїх співвітчизників, бо це означало б сформований запит на нову владу» — і так, як в анекдоті, тридцять разів! — то це, вибачте, просто марнування інтелектуальних ресурсів нації. За цей час ЗМІ могли б розвинути значно цікавішу, громадськи потрібнішу тему. А так — другий рік бігаємо по колу замість працювати на майбутнє країни. Безвідносно до того, чи цю кампанію запустила сама Тимошенко, чи люди з її штабу, чи ті, хто стоїть за її спиною, безсумнівно одне — ці люди діють проти інтересів українського народу та на шкоду його інтелектуальному й духовному здоров’ю.

— А зараз серед політичних сил ви бачите перспективні, яких ви готові підтримати?

— Якщо ви хочете, щоб я назвала своїх фаворитів на наступних парламентських виборах, то з цим я ще не визначилась. Всі наші так звані опозиційні сили поводяться напрочуд мляво, інертно — враження, що їх усе влаштовує, окрім, звісно, того, що при владі зараз не вони. Справді шкода, що український політикум отримав на президентських «карт-бланш» у вигляді достатньо великих, хай і суто маніпулятивно здобутих, «груп підтримки» — це їх усіх тільки ще дужче розбестило. Масовий протест «проти обох», якби такий відбувся два роки тому, був би насамперед категоричною суспільною делегітимізацією тих ігор, в які наш політичний клас грав 20 років — і продовжує грати далі. Ми їм це «дозволили» — саме тим, що більшість включилася в запропоновану гру в «більше зло — менше зло», і досі тривають суперечки, яке зло було меншим, а яке — більшим. Людям, яких у нас заведено називати політиками — як наперсточникам — вигідно тримати навколо себе юрбу, що стежить за рухами їхніх рук. Оце переважно й уся їхня «політика». В результаті за два роки опозиція так і не спромоглася сформулювати жодної виразної програми. Що ви хочете робити, окрім того, щоб виграти вибори? Ви вже їх вигравали...

— До речі, графи «не підтримую» цього разу не буде...

— Так, вони в нас ранимі та «обидчиві», наші «слуги народу»... Що там показують рейтинги? Що цих так званих «противсіхів» уже 25%? Шкода, що тільки тепер, але краще пізно, ніж ніколи. Буде чи не буде ця графа, аж такого принципового значення вже немає. Є й інші способи послати політикам той самий «месидж».

— Не піти на вибори?

— Ну чому ж? Можна цього разу проголосувати «за всіх». Тоді бюлетень кваліфікуватиметься як зіпсований. А 50% так зіпсованих бюлетенів — це вже чіткий сигнал, що — як учили в радянській школі — все, злізайте, «низи не хочуть». Та, зрештою, не тільки вибори є механізмом оновлення політичного життя в країні: громадські рухи, об’єднання, всі форми громадянської активності (що їх більше, то краще) — це теж, між іншим, сигнал політикам — «посуньтесь, бо не справляєтесь», і я якраз найбільше надій покладаю на таку політичну творчість «знизу». Адже очевидно вже, що справа не в персоналіях, а в системі — в тому, що Україною керує певний автаркічний, закритий клуб, інтереси якого дедалі менше перетинаються з життєвими інтересами нації, і доки нація цього сповна не усвідомить і не «зламає консенсусу», ми так і хляпатимемося в тому самому болоті.

— Зараз за допомогою істориків, літературознавців, інших науковців ми формуємо список антитоталірної літератури. Які книги ви можете назвати ключовими для українців з точки зору подолання тоталітарного спадку?

— Усі книги Ханни Арендт. «Поневолений розум» Чеслава Мілоша. «1984» Джорджа Оруелла. «О світе новий, дерзновенний!» Олдоса Гакслі. Спогади генерала Петра Григоренка... Культура минулого століття знає не так багато людей, чиє рішення кидатися на амбразури було зумовлено виключно кантівським «моральним законом в собі», чистою любов’ю до істини й справедливості. Одна справа, коли болить персонально, коли зло пройшлося по твоєму рідному-кровному, по близьких чи друзях, і зовсім інша — коли людина йде на жертви, бо просто не може терпіти торжество зла. Джордж Оруелл та наш Петро Григоренко якраз із цієї когорти «лицарів морального закону»... І ще, звичайно ж, уся есеїстика Юрія Шевельова та його мемуари «Я — мене — мені...»: унікальна сповідь самотнього «партизана істини», який увесь вік протистояв тоталітаризму, послідовно, аж у трьох його історичних версіях (радянській, нацистській, американській), людини, котра, раз у юності зробивши вибір приєднатись до приниженого й упослідженого народу, за все своє довге життя ніколи цього вибору не зрадила.

Метки:  

Забужко - новая серия фотографий в фотоальбоме

Понедельник, 31 Октября 2011 г. 23:28 + в цитатник

День театру! День театру! День теаааааатру!

Воскресенье, 15 Мая 2011 г. 18:06 + в цитатник
"Театр!.. Чи любите ви театр так, як люблю його я, всіма силами душі вашої, з усім ентузіазмом, з усією несамовитістю, на яку лише здатна пристрасна молодість, палка і жадібна витончених вражень?".


Погоджуюся: наведена цитата дещо солодкава і видає з головою бездарність свого автора, Вісаріона Бєлінського. Це при тому, що перекладаючи її з великороської, я справді старався. Втім, великороською вона звучить ще гірше. Але кращої цитати мені просто не знайти – такий вже привід.

Немає нічого милішого за комсомольське шоу з прапорцями. Особливо на 9-те травня, особливо у найпопулярнішому серед московських туристів Місті Лева. За рік сюди наїжджає стільки празникового люду з Росії, і він залишає таку критичну масу кревно замозолених рублів по львівських кнайпах і генделях, що ще більше скомпрометувати Львів уже, здавалося б, неможливо – продалися сучі діти та й годі. Усі давно переконалися: тут не б'ють ані російськомовних, ані тим більше москалів, бо ж їхнім коштом тут усі й живуть. І їхнім коштом тут усе й працює.

Тут на свій спосіб поважають прибульців, особливо східних і північно-східних гостей. Для них упорядковують сквери, прибирають від кінського (і не тільки) лайна площі, для них гуде Галицький базар, вирують вернісажі, сотні яток з дрібним крамом, для них попса і блатняк у закладах, м'яко кажучи, громадського харчування. Жодному львів'янину не спаде на думку бити й ображати беззахисних і грошовитих роззяв-туристів. Хоч вони, львів'яни, всі поголівно й бандерлоги.

Але цього разу йшлося не про туризм, а про театр. Чи, як кажуть у футболі, про договірняк. Масовку набрали вдало – постарались як змогли, бо ж вистава готувалася телевізійна. Старушенції в буклях, діди в перуках (знову Бєлінський?!), по-святковому пухкі "діти війни" з оберемками квітів і ще якісь морди, мабуть, далекі родичі режисерів. Кілька автобусів з трудовим десантом для впорядкування могил. Десантники переважно пикаті, ніби сироти в романі Ільфа й Петрова. Натовп юних свободівців у масках типу "фанфан-тюльпан". Тут один із проміжних висновків: друзі, 20-ліття не минуло просто так. У нас таки виросла власна україномовна (а точніше – суржикова) гопота! Слава героям! Порівняйте лиш їхні фейси з мармизами їхніх гопонентів із ВО "Родіна" і знайдіть хоч одну відмінність. Нема відмінностей! Вони об'єднали Україну! Україна – це Свобода плюс Родіна. Дорівнює світле майбутнє.

Проте в кадрі чомусь немає партійних лідерів, себто "старших товаришів". Де вони? На фуршеті з губернатором? Цікаво, що там кричать бійці за їхньої відсутності? Заради чого ця штовханина близнюків? За кого найкращі сини вітчизни так нещадно тараняться животами? Ех, любий друже, старий-добрий совок. Усі брешуть, кричать гаслами, ніби не люди, а футбольні фани якісь, потрясають транспарантами, що їм видали десятники у відділах агітпропу. І нікому не соромно, бо камери вже ввімкнено. Яке там соромно – навпаки.

Але я, як сказав би мій земляк Станіславський, не вірю. Вірити телевізійним постановкам все одно, що вірити Ганні Герман. Та й режисери – як би це увічливіше? – лажу порють. Не полишає відчуття, що все це ставлять люди, які і про життя, і про правдиві людські настрої знають через десяті руки – з Кремля чи з якого ще занепалого інформцентру. Хтось невідомий наспівує їм, як усе має бути. Режисери не беруть участі у виставах, навіть не спостерігають за ними збоку. Не заходять хоча б вечорами в Ютуб і не читають коментарі реальних львів'ян: "тут [у Львові] так само харашо. вишиванки, українські пісні, кабаки, інтелігенція. загалом все по-старому. а то шо там показують по тілівізору, це всьо - цирки б... ви не вірте цим мудакам".

От я й не вірю. Хоч мені – скажу щиро – хочеться вірити. Але не мудакам, звісно.

Мені хочеться вірити в те, що хлопець, якому гумою стрільнули в ногу, вже завтра накульгуючи побіжить за новеньким айпедом. Що стрілець покається і сам попросить два роки виправних робіт. Що заїжджий десант отримає свої преміальні без затримок і бажано баксами. Що врешті всім їм видадуть в Одеському порту китайської гречки за ризиковану, але успішну спецоперацію.

І якщо це сценарій, то справи не такі погані. Отут і другий проміжний висновок: в Україні виросла ціла генерація акторів або принаймні тих, хто хоче епатувати, грати, потрапляти на ТБ чи Ютуб. За них можна лише порадіти. Мета досягається майже безболісно, простими комсомольськими методами. Святкові марші, мітинги, концерти, напівголі виконавці, покликані бавити не в жарт наляканих їхніми відвертими кавунами ветеранів.

І річниці Голодомору для них свято, і річниці воєн, і перемог, і поразок, і дні народження президента. Ті самі фізії співають і їдять на всіх каналах – той самий фарш, той самий фальш.

Але кому я все-таки повірив – то це одній невідомій співачці. Вона єдина не фальшувала. Вона проникливо заспівала про те, як ночами починають боліти старі рани. Вийшло переконливо – вони справді їй болять. Ними вона прокладає дорогу до омріяних корпоративів і телеефірів. І вони в неї від пластичних операцій.

http://tsn.ua/analitika/den-teatru-den-teatru-den-teaaaaaaru.html

Метки:  

Віктор Ющенко: Найбільша сила — зрозуміти один одного

Пятница, 26 Ноября 2010 г. 13:06 + в цитатник
Досягнення п’яти останніх років залишаються ніби в тумані. А досягнення були, і неабиякі — у сфері гідності й свободи, самоусвідомлення і зцілення від історичної амнезії. Нинішня влада ніби не хоче помічати знакову для національної ідентичності дату — День пам’яті жертв Голодомору. Напередодні цього дня «УМ» запросила до розмови людину, яка заклала початок змін у самоусвідомленні українців.



— Вікторе Андрійовичу, Голодомор–геноцид за останні роки вже всебічно досліджений, розслідуваний і засуджений. Однак загальнонаціонального осмислення трагедії ще не відбулося. І серйозних кроків для виходу з кризи, спричиненої наслідками геноциду, також не зроблено. Чому так?

— Мене часто дивує короткозорий, дрібний підхід до Голодомору 1932–33 років. А ця трагедія пройшла через долю не лише тих 10 мільйонів, які загинули, не народилися, не жили. Вона — в долях мільйонів, які нині живуть і представляють українську націю. Це одна з найбільших гуманітарних катастроф, яку зазнало людство. Голодомор визнано злочином. Є формальне визнання, яке відбулося. Але щось ще має відбутися в душах мільйонів людей — цього, на мою думку, ще не сталося. У нас це ще попереду. Утім, як говорив наш видатний Григорій Сковорода, найбільша втрата — це втрата не грошей і не ресурсів, а втрата часу.

— Чим для вас особисто є Голодомор?

— Моя родина в ряду жертв така ж, як і мільйони українських родин. У моєму селі — 14 цвинтарів. Дві третини похованих у них — це односельці, які загинули в 1932–33 роках. Над ними десятки років не було хрестів. Там покояться і мій дід, і мої тітки, і мої бабусі. На жаль, де могилки багатьох із них, я не знаю. І не від того, що я поганий онук. А тому що ті, хто очолювали комуністичну владу, постаралися, щоб мільйони таких як я не знали ні діда, ні бабусю, ні де вони поховані, ні як вони загинули. Бо це є ще одна правда про те, що ми сьогодні називаємо найбільшою національною катастрофою. Голодомор можна зрозуміти лише в контексті нашого національного становлення. Адже найвільніший, найбільш незалежний клас — селянство, яке мало землю, хліб, формувало власне життя, мріяло про державу, організовувало тисячі повстань, щоб те все від них не забрали. А ще ж були розстріляні інтелектуали, знищені словники української мови. Голодомор прочитується в цьому ряду і ми розуміємо, задля чого це все робилося.

— Нині ситуація наближається до катастрофи. Про це свідчать якість життя, тиск на приватних підприємців, «переворот» в освітній галузі. До чого готується нація — дати відсіч чи стати жертвою?

— Я не вірю в те, що націям роблять подарунки, що замість них заочно хтось вирішує питання, які кожен має вирішити для себе — для свого самоусвідомлення і становлення. Ми часто дивуємося прикладу чехів, поляків, словаків, литовців — як їм вдається постати після неволі. Часто бере добра біла заздрість — чому так не стається в Україні? Коли проаналізувати, приходиш до висновку: ті нації, з яких ми хочемо брати приклад, зробили серйозне домашнє завдання. Бо питання національної соборності є ключовим для того, щоб реалізувати чи економічну, чи соціальну реформу, чи будь–яку зміну в житті.

— А яким чином ви бачите оту соборність? Про неї так багато говорять, але ніхто, здається, не відає, як її досягти...

— Не думаю, що це питання складне. Будь–який тлумачний словник говорить, що нація — це спільнота. І вона має спільне устремління. І коли ми говоримо про спільноту українську, нам часом говорять, що для того, аби ми почувалися братами і сестрами, питання української державної мови не є обов’язковим. Або ж що в нас немає власної історії. Утім вона є і складається зі сторінок боротьби за свободу. Написати чесну історію — це наш обов’язок. У нас є власна пам’ять. Це речі, які нібито й банальні. Але коли ми засвоїмо, що те, що перелічено — це наше, з нашим, українським поглядом, — з цього проростає те, що ми називаємо соборністю. В’ячеслав Чорновіл свого часу казав: «Запам’ятай: Україна починається з тебе. Не з президента, не з голови сільради чи обласної адміністрації. З тебе». Як ми себе визначаємо в українському світі — так значною мірою залежатиме те, як скоро ми станемо нацією соборною, нацією єдності.

— Наскільки є важливою солідарність між українцями? І тоді, в час Голодомору, і сьогодні?

— Думаю, це основа. Я виріс у селі й завжди вражався тому, що, зайшовши до найбіднішої бабусі, ніколи не вийдеш із хати, щоб тебе не пригостили. Чи молоком, чи скибкою хліба. Думаю, що за 70 років ХХ століття комуністичному режиму, безумовно, вдалося спотворити традиції, духовність, взаємовідносини між людьми. Але я оптиміст. Думаю, кожен з нас усвідомлює путь, яку слід пройти. Нас упродовж історії рвали на шматки — Російська імперія на Сході, три–чотири імперії на Заході. Нас привчали до чужої мови, давали медалі тим, хто виявлявся кращим у «справі забуття». Нас намагалися кидати в сюрреалізм — без Вітчизни, без своєї школи. Але мені здається, що базові речі в нас залишилися. Після 170 заборон української мови і книги, після 350 років небуття Української держави — ми все ж говоримо українською мовою. Моя нація має історію, в неї відновлюється пам’ять. І з кожним таким кроком ми стаємо ближчими один до одного. Ми більше починаємо розуміти: не варто шукати захисту в чужих столицях. Наше спасіння — в нашій соборності. Найбільша сила — це зрозуміти один одного.


ДОВІДКА «УМ»

У травні 2003 р. блок «Наша Україна», очолюваний Віктором Ющенком, зініціював перші в історії парламентські слухання з питання Голодомору.

У листопаді 2003–го з ініціативи «Нашої України» тисячі українців вперше вийшли на Михайлівську площу до Пам’ятного хреста і запалили свічки в пам’ять про жертв терору.

28 листопада 2006 р. Верховна Рада з ініціативи Президента Ющенка прийняла Закон «Про Голодомор» — його визнано злочином і геноцидом.

22 листопада 2008 р. за участі Президента Віктора Ющенка було відкрито Національний меморіал жертв Голодомору.

23 січня 2009 р., на виконання указу Ющенка, було розсекречено більшість архівних документів періоду Голодомору.
http://umoloda.kiev.ua/number/1789/265/63473/

Метки:  

Garou в Україні

Среда, 27 Октября 2010 г. 15:14 + в цитатник
фото

Метки:  


Процитировано 1 раз

«Ми — команда конкретних дій, а не обіцянок»

Пятница, 22 Октября 2010 г. 13:18 + в цитатник
Віра Іванівна Ульянченко належить до невеликої когорти успішних жінок–політиків. Але навіть після високих крісел керівника Київщини та глави секретаріату Президента Віра Іванівна не пішла на відпочинок. Цієї осені Віра Ульянченко, очоливши список «Нашої України» (№15 у виборчому бюлетені), йде на вибори до Київської обласної ради. «Я повертаюся на Київщину, щоб завершити розпочате», — зазначає Віра Іванівна. Екс–очільник області чудово обізнана з потребами регіону — без будь–яких нотаток «видає» повну довідку про район, село, з усіма проблемами і досягненнями. На стіні в офісі Віри Іванівни — велетенська карта Київської області. А на робочому столі комп’ютера — фотографія Віктора Ющенка. «Ми не зраджуємо своїм ідеям і знаємо, що потрібно робити далі», — переконує Віра Ульянченко.

 
«Зараз Київщина на 18–му місці серед областей»

— Віро Іванівно, за часів вашого керівництва областю Київщина стабільно входила у п’ятірку найуспішніших регіонів України. У якому стані область зараз, після зміни влади?

— Знаєте, моя подруга завжди, коли для неї питання не дуже приємне, говорить: «Ну навіщо ти це запитала?». Я зараз те саме можу сказати. Бо мені дуже боляче, що Київська область зараз посідає 18–те місце серед усіх регіонів України. А була ж, дійсно, у період 2006—2008 років у п’ятірці лідерів. І ми конкурували з Дніпропетровською, Донецькою областями — з регіонами, які мають дуже потужний економічний потенціал.

— І що ж дозволило тоді досягнути таких результатів?

— Ми активніше працювали на перспективу, ніж інші області, залучали інвестиції. Це був «ексклюзив» Київської області. Причому залучали інвестиції не лише у традиційні для Київщини галузі. Наприклад, з’явилися логістичні центри (а запущено їх було всього 10). Але головне, що дивувало журналістів і експертів, — із моменту початку будівництва до введення в експлуатацію проходив усього один рік. Про що це говорить? Обласна влада була налаштована на підтримку бізнесу. Ми максимально сприяли його розвитку.

Нарощувався потенціал і в агропромисловому комплексі. Треба сказати, що за ті роки обсяги інвестицій зросли майже у п’ять разів, і ми ввели в дію 10 великих підприємств.
«До нашого приходу були села, де жоден ліхтар не горів»

— Але ви завжди казали, що пріоритетом для вашої команди лишається соціальна сфера — освіта, медицина...

— Я почала розмову з економіки, бо в ній — і робочі місця, і ресурси для соціальної сфери. Але можу прямо стверджувати, що ці три з половиною роки були найкращими роками для розвитку соціальної сфери Київщини. Я можу прийти в кожен район, і моїй команді є про що сказати. Адже за цей період було газифіковано 15 районів Київщини, реорганізовано і реконструйовано 14 обласних медичних закладів, створено 75 нових акушерсько–фельдшерських пунктів. Ми відкривали сучасні поліклініки там, де ніколи їх не було. Наприклад, місто Ірпінь ніколи не мало окремої поліклініки. Зараз там стоїть 6–поверхова будівля.

Чітко можу звітувати, що ми зробили для покращення інфраструктури. Я вам скажу, що коли ми прийшли до влади, на Київщині були населені пункти, де жоден ліхтар не горів. Сьогодні населені пункти набагато краще освітлені.

Ми сказали, що будемо дбати про літніх людей, — відкривали будинки пристарілих. Казали, що будемо дбати про школи, — і купили 92 шкільні автобуси. Ми 13 гімназій і ліцеїв відкрили для обдарованих дітей, відновили та збудували 92 дитячих садочки. Ми подбали і про таку програму, як «Шкільна бібліотека», яку до нас ніхто не робив. Була в нас і програма «Власний дім», спрямована на підтримку молодих спеціалістів у сільській місцевості. Не забули ми й про стадіони, дитячі майданчики — тільки спортивних центрів відкрилося біля 50!

— Працівники культури Київської області, знаю, добре згадують про ваші справи.

— Ми просто зрозуміли, що не хлібом єдиним живе людина. Через це для нас було важливо, щоб будинки культури були опалювані, щоб художні колективи Київщини отримали підтримку. Тому ми їх забезпечували інструментами, костюмами, ми їм давали сцени. Так ми висловлювали повагу до тих, хто дарує людям свою творчість.

— Один із найамбітніших ваших проектів — Кільцева дорога. Яка його доля? Нинішня влада, здається, вже й забула про нього.

— Ми вперше взялися за такий масштабний проект. Він не лише технічно складний, він ще й реалізовується в умовах приватної власності на землю. Тобто відведення під нього землі у таких масштабах є непростою справою. Але ми змогли спроектувати і, найголовніше, пояснити громадянам, що Кільцева дорога — це основна артерія Київської області. Вона дасть Київщині новий імпульс: робочі місця, попит на місцеву продукцію, відрахування до бюджету. І люди сприйняли це.

Ми розпочали будівництво, незабаром запрацює Жулянський шляхопровід. Кільцева дорога, «Київське коло» — це наш стратегічний проект для Київщини, ми його відстоюватимемо і надалі. Крім того, ми хочемо завершити створення міжнародного вантажного аеропорту в Узині.

— За вашого керівництва область активно почала готуватися до Євро–2012. Як ви оцінюєте шанси області розвинути туристичну галузь?

— Коли Україна виборола право на Євро–2012, ми зрозуміли: це шанс для нашої області. Моя команда зробила все, щоб область ним скористалася. Вже сьогодні вздовж Обухівської, Житомирської, Броварської траси з’явилося багато нових готельно–розважальних комплексів. На Київщині розташовано один із найкращих гольф–клубів. Розпочато будівництво одного з найбільших у Європі кінноспортивного комплексу. І це все — результати співпраці нашої команди з бізнесом.
«Влада повинна прийняти зрозумілий громаді план і діяти»

— До слова, свого часу за дружні зв’язки з бізнесом вас журналісти охрестили «мамою олігархів». Ви ж віджартовувалися, що і справді для них, як мама, бо перевиховуєте їх. За часи вашого «губернаторства» бізнес і справді активно брав участь у соціальних проектах. Зараз — ні. Як бізнесменів знову зробити благодійниками?

— Якщо всерйоз, то йдеться не про перевиховання, а про соціальну відповідальність бізнесу. Кошти треба інвестувати не лише в підприємство, а й у громаду, на території якої воно працює. Це сучасна модель роботи на перспективу, вигідна і бізнесу, і суспільству.

Мені часто розказують, що зараз криза і бізнес не буде працювати на інтереси громади, як раніше. Я відповідаю: це неправда. Бізнес завжди буде співпрацювати з владою. А влада повинна вимагати від нього дотримуватись закону, а не заглядати йому в очі. Тоді вона матиме авторитет, щоб заохочувати його працювати на людський розвиток.

До речі, знаю багато підприємців, які пишаються тим, що можуть сказати своїм дітям: ось, подивіться, цю школу, лікарню збудував ваш батько. Це я посадив цей сад, і він буде і після мене...

Так я і будувала діалог обласної влади з бізнесом. Тому в Київській області бізнес будував школи, дитячі садочки, відремонтував обласний театр, лікарні... Я бачила, як у великих бізнесменів на відкритті акушерсько–фельдшерського пункту чи школи, збудованої за їхнi кошти, горіли очі! Переконана, що так формується відчуття належності до єдиної громади Київщини, так гуртується громадянське суспільство.

— До речі, ви згадуєте про команду. Розкажіть, хто до неї належить, кого ви ведете з собою в обласну раду?

— Можу запевнити, що у нас потужний кадровий ресурс. У списку, який я очолюю, — люди, які професійно сформувалися на Київщині, яких знає область. Вони хочуть і надалі працювати на Київщину — вчителі, лікарі, підприємці, управлінці, колишні голови районних адміністрацій.

— До речі, щодо того, як область знайомиться з керівниками. Про ваші вояжі областю інкогніто за часів «губернаторства» і толоки з сільськими бабцями ходили цілі легенди…

— Було таке (усміхається)... І це дуже хороший екзамен для чиновників. Оскільки я сама воджу машину, то на вихідні дні не раз їздила у те чи інше село, заходила на базар чи у магазин і чула, що люди про владу говорять, про місцевих чиновників. А потім у понеділок на нараді чиновники не могли зрозуміти, звідки я все знаю і про них, і про їхні райони. Це була моя інформаційна технологія (сміється)...

Якось я поїхала у Богуслав і зайшла у звичайне невеличке кафе. Мені достатньо було недовгої розмови з власником того кафе, аби зрозуміти: як у районі себе поводить податкова, санепідемстанція, райдержадміністрація. І я зробила належні висновки, в тому числі кадрові...

— А той чоловік упізнав вас?

— Спочатку — ні. А через два місяці я знову заїхала, тоді, звичайно, він мене впізнав і дякував. Хоча й зізнався: «Якби я, Віро Іванівно, знав, що то ви були, то нічого, мабуть, не розказував би»... Але для мене завжди важливо, що говорять люди на вулиці — що їм болить, чого вони чекають від влади. Це дуже цікаві розмови. Мені приємно, що коли я зараз їжджу по Київщині, то не відчуваю з боку людей агресії. Люди зі мною та моєю командою пов’язують свої сподівання. Власне, це і спонукало мене очолити список, зібрати свою команду, піти на ці вибори. І хотілося б сформувати таку групу в облраді, яка змусить владу прийняти зрозумілий громаді план і почати діяти.
«Влада не грає в чесні вибори»

— Курс, який зараз проводить в Україні нинішня влада, багатьом не до вподоби. Підприємці скаржаться на тиск, освітяни та медики — що їх насильно затягують у Партію регіонів. Як ви оцінюєте нинішню політичну ситуацію?

— Мені гірко, що нас тягнуть у минуле! Влада повинна шукати підтримки не залякуванням, а своєю результативністю, відповідальністю. Це найганебніше — затягувати людей у провладну партію. Коли я була головою Київської облдержадміністрації, я жодну людину не примушувала вступити до «Нашої України»! Для мене було важливо власними справами, командою пропагувати свою політичну силу.

І ми ж усе це вже проходили! Мені дивно, що нинішня влада не навчена досвідом: у нас уже були НДП, СДПУ(о), до яких усі державні службовці мусили вступати. І де ці партії зараз? Таке «партійне будівництво» — це пародія.

Мені боляче, коли влада не розуміє, що попередні п’ять років не можна просто викреслити: люди вже не віддадуть свободу. І якщо влада збирається такими методами доводити свою силу, то мені просто шкода. Не влади, а втраченого країною часу. Громаду не можна ламати через коліно — її потрібно поважати.

— А як ви оцінюєте рівень демократичності нинішніх виборів? Та ж, приміром, ситуація на Київщині з БЮТ...

— Ми зараз багато чуємо про можливу фальсифікацію виборів. На жаль, для таких розмов на Київщині є підстави. Влада схильна використовувати адмінресурс, навіть утрачаючи свій авторитет в очах людей.

До мене приходять люди з Бориспільського, Сквирського районів і розповідають, як викидають представників «Нашої України» з виборчих комісій. Територіальна виборча комісія приймає абсолютно безпідставне рішення про зняття наших трьох кандидатів із мажоритарних округів. І ми знаємо, для чого це робиться. Бо там ідуть провладні кандидати, які слабші від наших.

Влада не грає в чесні вибори! Наприклад, виборці знають, що за списком партії «Батьківщина» йдуть персони, які не мають жодного відношення до цієї сили. Цей список — це проект влади.

Тут ще одна проблема. Адже люди насправді все бачать. І стоять перед вибором — голосувати чесно чи віддати свої голоси через страх чи за пайки? Від цього вибору багато що залежить. Хочу, щоб кожен зрозумів — якщо поступимось совістю, то не треба потім жалітися. Матимемо таку владу, на яку заслуговуємо.

Мені б дуже хотілося, щоб громадяни стояли на захисті свого вибору разом зі мною. І щоб громадяни вірили не тим, хто обіцяє, а тим, хто показав реальні справи. Моїй команді є чим звітувати. Бо ми не обіцяли золоті гори, а працювали. І ми йдемо в обласну раду, щоб завершити розпочате, щоб здійснити потрібне області.

— А з ким ви готові співпрацювати в обласній раді?

— Я буду з тими, хто чесно працюватиме на Київщину. Хто поважатиме людей не на словах, а на ділі. Хто не буде їх залякувати, а буде їх підтримувати, вчити, лікувати. Звичайно, для нас важливо захищати національну гідність, рідну мову, культуру, історичну пам’ять.


ОЦІНКИ
«Я впевнена, що в партії «Наша Україна» є майбутнє»

— Ви колись казали, що перед політичною силою «Наша Україна» стоїть завдання — виконати роботу над помилками. Ви вважаєте, що вона виконана?

— Саме зараз ця робота триває. Абсолютно правильне рішення було прийняте президією й керівництвом ради партії — піти у відставку. Це демонстрація своєї відповідальності. Сьогоднішні вибори у місцеві органи влади будуть результатом цієї роботи. Ми не склали руки, ніхто з партії не пішов. Кожен узяв собі певну ділянку роботи. Я впевнена, що у партії є майбутнє, бо наша політична сила — ідеологічна. І сьогодні вже відчувається серйозна ностальгія за нашими ідеями. До нас багато людей звертаються з питаннями: а що буде з культурними проектами, а як буде з відзначенням Дня жертв Голодомору, чи будуватиметься Велика кільцева дорога навколо Києва, чи будуть відкриватися фельдшерсько–акушерські пункти, чи буде підтримка для молодих спеціалістів у селах?.. Це означає, що закинуте нами зерно соціальної справедливості та національної гідності зараз проростає. І це головне.

Метки:  

Іван Гель: Україну завалили політичні повії

Пятница, 22 Октября 2010 г. 13:16 + в цитатник
Моральний авторитет Львівщини та всієї України, багаторічний політв’язень радянських часів, перший заступник В’ячеслава Чорновола у першій демократичній Львівській облраді Іван Гель нещодавно вступив до «Нашої України». Як і в «рухівських» 1980—90–х роках, Гель вважає, що зараз — час людей чистої моралі, час активних дій проти ракових антиукраїнських метастазів. В інтерв’ю «Україні молодій» 73–річний дисидент розповів про причини системної кризи українських партій та рецепти порятунку країни.

 
Причини — в подвійній моралі

— Іване Андрійовичу, ви в боротьбі проти системи прожили непросте, можна сказати, героїчне життя. Чи вас не охоплював жаль за втраченою молодістю?

— Я чинив так, як батько, хоча я його знав порівняно недовго. Я мав і дядька — крайового провідника ОУН Зеновія Тершаківця, який загинув у 35 років. Усе, що я робив, я не вважаю героїчним. Мені часто казали, що я страждав. Я не страждав — я просто робив те, що мав робити. Я чинив синівський обов’язок щодо України, намагався продовжувати справу батька. Він у свої 18 років був стрільцем–добровольцем Української галицької армії. У 1940–х він був станичним, зв’язковим окружного провідника СБ [ОУН].

Я відсидів багато років, але не вважаю, що вчинив героїчний подвиг. Хіба порівняно зі звичайним обивателем. Хтось, навпаки, каже, що я був дурний, бо не пішов у комсомол і не вчився, не пішов у Компартію і не дістав квартири. Але я прожив життя так, як мусив. Бо у 20—30–х роках було нормою, коли казали: або здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї.

— Чи можна порівняти повоєнний час, 1970–ті роки і нинішню ситуацію? Адже тепер патріоти в Україні також зневірюються?

— Народ завжди живе емоціями. Завжди є небагато людей, сильних духом, котрі навіть втрачаючи, не впадають у депресію, а продовжують працювати. Нинішня ситуація в Україні породжена не останніми п’ятьма роками і навіть не останніми 20 роками. Вона коріниться у подіях останніх 50—70 років. Свого часу товариства «Просвіта», «Пласт» і «Сокіл» та греко–католицька церква створили сплав віри і внутрішнього поклику, виховавши покоління 30–х та 40–х. У повоєнний період не було часу на розбещування. А вже потім прагматизм, у гіршому розумінні цього слова, робив так, що все перетворювалося на духовний секонд–хенд. І КДБ, і посмикування простої державної системи настільки залякували, роблячи людей, м’яко кажучи, гнучкими, що годі й казати. В одному товаристві він був патріот і ніби не лицемірив, говорячи про якісь цінності, а паралельно він був слухняним комсомольцем, готовий здати тих людей, перетворившись на щось жалюгідне. Це творило суспільство подвійної моралі, роздвоєності душі. Це призвело до того, що покоління моєї доньки, та й вона сама, попри те, що шляхетна, віруюча і порядна, — «совок». І я якоюсь мірою «совок».

Наведу невеличкий приклад: колись ми з мамою сапали буряки у колгоспі, і десь я там лишив бур’ян. Мати мені каже, чого ж то я так. Я їй пояснив: кому то треба, це ж «колгоспне»! А мати мені повіла: «Нє, сину, де б ти не працював, на панщині, в колгоспі чи в себе, — все маєш однаково сумлінно працювати. Бо це Боже».

То було покоління глибокої віри і послідовної порядності. А потім уже сталися фатальні зімни: мовляв, якщо не вкрав на заводі — дурень. Бо ж у моралі внутрішньої вседозволеності можна робити все, що завгодно.

Із подібною мораллю ми увійшли у події кінця 1980–х років. Чимало трималося на ентузіазмі, на певній ейфорії. І якби лідери продовжували, цей державотворчий імпульс не згас би за три–п’ять років. Пам’ятаю, як у 1992—93 роках Президент Кравчук звернувся до Руху: «Я хочу опертися на Рух». Чорновіл із комуністами дружити відмовився й пішов у глуху опозицію. А треба було брати цю владу. Бо ми ніби самі створили, але самі почали ламати.

Зараз ми маємо сумний наслідок того. І мусимо починати знову боротися, майже від початку. Знайти нові політичні критерії. «Регіонали» з комуністами та «литвинівцями» стали системою. Вони захопили не лише гілки влади — вони захопили владу системно. Тож і опір потрібен системний. А як його досягти... Знаєте, це нагадує ракову пухлину.
«Лише громадські організації можуть чинити опір»

— Чи можливо зупинити метастази?

— Потрібна солідарність. Але її нема, бо нема лідерів. На партійній основі солідарність не відбудеться. Лише громадські організації і суспільство можуть чинити опір.

— Тож нинішня система сильніша від совєтської?

— У ній також немає одностайності. І на неї чекає той самий крах, як і на Юлю Тимошенко. Ці вибори, наприклад, у Галичині, мають стати лакмусовим папірцем.

— Але ж опозиції так і не вдалося сформувати гідні партійні п’ятірки...

— Так, аби порятувати українську політику, списки мають складатися з духовно чистих людей. Таких списків нема в жодній партії. Низка достойних людей перебуває на політичному узбіччі. І ніби є потреба в моральних авторитетах, але, з іншого боку, їх украй важко знайти та залучити.

— Ви нещодавно зробили крок — вступили до «Нашої України». Чому?

— Гадаю, це було просто порядно з мого боку. Я був безпартійний. Але дивлюся, що наближаються вибори, і бачу, як із того ніби тонучого корабля тікають щури. І хоч би тихо тікали. Але вони ще знеславлюють добре ім’я партії, кажучи, що, мовляв, помилку зробили. Ніби їх присутність була окрасою для партії!

— Справді дивно, адже коли Ющенко був при владі, вони — навпаки — стрімголов бігли у партію, чи не так?

— Спочатку бігли. А потім тікали. Я вважаю, що ця партія має пiднiматися, адже в ній є порядні люди. На Львівщині це, насамперед, Мирослав Сеник (голова облради. — Ред.). Тож я й запропонував свою моральну підтримку «Нашій Україні» — заради тих моральних ідей і тих цінностей, які вони сповідують. Тією ж мірою я підтримую і Віктора Ющенка. Бо ж навколо його імені взагалі почалася якась вакханалія.

— Його почали дискредитувати одразу і свідомо.

— Ющенка нищили п’ять років. Почала Тимошенко. Але чимало зробили й оті «щурі». Наприклад, один спершу був у Русі, потім пішов до Пустовойтенка в НДП. А коли не отримав цементного заводу — кинувся до Кучми. Кричав: «Кучма своїх не здає». Потім перекинувся до Мороза. Потім кинувся до Ющенка. Минув певний час, і він утік до Юлі. От вам і все. Оці політичні повії й Україну завалили. Почалося все не зараз, не три роки тому, а давніше. Біда в тім, що зараз це увійшло в нормальну практику, і ніхто особливо це й не вважає аморальним. Кажуть: «зробив прагматичний крок».

Аби щось протиставити такому зрадництву, я й написав заяву: «Хочу підтримати цей корабель своїм плечем. Ми або потонемо, або разом підемо до перемоги». Я не сумніваюся, що оці цінності будуть затребувані, можливо, молодшим поколінням. Що прийдуть нові люди і підсилять партiю.
«А Бог нам і відповідає...»

— Ми постійно говоримо про потребу порозуміння в межах однієї країни, а нам у відповідь підпихають як не Табачника, то Колесниченка. Як на вашу думку, чому Східна України не хоче пристати на якийсь здоровий компроміс у межах однієї держави?

— Є такий жарт. Коли українці прийшли до Бога по землю, то запізнилися. І давай благати: Боже, дай нам землі. Він каже, мовляв, усе вже роздав. Але врешті віддав Україну. Люди раді — бо ж чорноземи. А Бог їм відповідає: не дуже то тіштеся, я вам дам сусіда — Росію.

Ось тут пояснення. Хоча чимало патріотів походить і зі Східної України. І, я вважаю, процес посилення українського впливу на схід — незворотний.

Нам буде дуже важко. «Регіонали» починають тиснути не лише на опозицію, а й на малий і середній бізнес, він іде в тінь. І, може, наступної весни чи осені ситуація настільки загостриться, що стане можливий новий Майдан. Дуже важливо, щоб новий Майдан не був кровопролитний. Бо Кучма — той лавірував, притягував одну групу впливу, потім іншу, вони між собою гризлися. А тут буде інше: з одного боку — народ, частина опозиції й дикуни, для яких пролиття крові є елементарним. Це дуже небезпечно.

Важливо, аби ми були об’єднані. Якби партії почали згуртовано творити одну силу... А вони замість того починають шукати людей, котрі мають гроші. Зрештою, і Партія регіонів, і БЮТ — це не партії західного взірця, це політичні холдинги з суворим управлінням по вертикалі. Тож і люди, як мухи, точніше — як метелики, до світла летять, а потім, коли в партії закінчуються гроші і вплив, — тікають.

— То де можливий омріяний політичний компроміс? Адже, справді, — коли нема можливості зняти політичну напругу в дискусійний спосіб, вона може каналізуватися в насильство.

— Це дуже небепезпечно. Ціна компромісу може виявитись після виборів.

Ще до виборів [у «регіоналів»] був намір ухвалити новий закон про мови. Але відклали, бо відчули колосальний тиск суспільства. Я гадаю, чи програють вони вибори, чи виграють, але Табачника або Могильова приберуть. Думаю, після виборів відставлять і Хорошковського.

Я побоююся іншого — нового «Мюнхена» щодо України. Змови західних політиків — Обами, Меркель, Саркозі... Але Янукович їздить до Європи і не хоче бути нев’їзним, як був свого часу Кучма. І йому доводиться лавірувати між Москвою та Євросоюзом. Саме тому можна припустити, що «Регіони» будуть жертвувати малими речами — Табачником чи Хорошковським — заради того компромісу. Адже їм потрібен спокій.

— Як ви вважаєте, чому націонал–демократи самі, навіть після перемоги Януковича, не спромоглися на спільний фронт боротьби? Адже вартості у всіх однакові, але бiльшiсть дрібних партій «заточена» на персоналії окремих бізнесменів. Вони не розуміють небезпеки ситуації?

— Років сiм–вiсiм тому, коли я активніше займався політикою, мене цікавила особа Юрія Костенка. Він казав, що сприяє Ющенку, але, напевно, хіба вставляв йому палиці в колеса. Зараз він це робить відкрито. Значить, бажання мати під собою певну силу не дає можливості жертвувати особистим інтересом. Вони просто не можуть перестати бути лідерами. При створенні блоку «Наша України», куди увійшло десять партій, вони всі обіцяли об’єднатися. Але Костенко, Тарасюк та інші не хотіли втрачати лідерство.

Гадаю, їм слід усвідомити, що зараз слід зійти зі сцени. Що вони важать... Наприклад, «костенківці» на Львівщині розкололися — Кужелюк та інші вийшли з УНП. Стретович передав Християнсько–демократичний союз Жванії. Ми мали «Пору», а бачите, що з нею сталося... Згадайте перехід Каськіва до Януковича.

Що далі? Кілька років піде на те, аби з громадських організацій прийшли нові люди. Аби маятник хитнувся в інший бік.


ДОСЬЄ «УМ»

Гель Іван Андрійович

Український правозахисник, дисидент, політик, публіцист.

Народився 17 липня 1937 р. в с. Кліцко Городоцького району Львівської області.

За фахом — історик (Львівський ун–т, заочно).

У радянські часи неодноразово засуджений за обвинуваченнями в антирадянській агітації і пропаганді. В ув’язненні провів 16 років, на засланні — п’ять.

Після звільнення у 1989 р. — один із засновників Української Гельсінської спілки. Був членом редколегії журналу «Український вісник», головою комітету за виведення з підпілля та легалізації УГКЦ.

Був депутатом, заступником голови Львівської обласної ради (1990—1994).

Очолює обласну комісію відновлення прав реабілітованих.

Метки:  

Віра Ульянченко.

Суббота, 25 Сентября 2010 г. 18:25 + в цитатник
- Вера Ивановна, является ли отставка президиума политсовета "Нашей Украины" реакцией на результаты президентских выборов? И почему тогда она произошла больше чем через полгода после них?
- Я хотела бы напомнить, что президентские выборы проходили в ситуации, когда Виктор Андреевич шел в президенты путем самовыдвижения. Конечно, "НУ" оказывала поддержку своему лидеру. Но я бы не рассматривала президентские выборы как выборы исключительно партийные. Отставка президиума партии - это не только реакция на президентские выборы, хотя вина партии в таком результате, конечно, тоже есть. Самое главное - не закончить деятельность политической силы одним эпизодом, случившимся в том числе и в жизни этой политсилы. Поражение на выборах не означает конца "НУ". И отставка президиума, особенно в период местных выборов, - это, прежде всего, желание обновления. Кто-то должен взять на себя ответственность и сказать, что это нужно. Если члены руководящего органа партии подают в отставку - это сигнал нашим первичным парторганизациям о новом толчке, об обновлении, о переосмыслении. Кстати, если у граждан спросить, какие партии они знают, то второй или третьей назовут "Нашу Украину". То есть партия существует, в марте состоится X юбилейный съезд. Это довольно небольшой срок, чтобы говорить о том, что проигранные президентские выборы - катастрофа для партии.

- Кто виновник поражения Виктора Ющенко на выборах - он сам, его окружение, Тимошенко, Янукович, избиратели?
- Я бы не рассматривала этот вопрос так прямолинейно. Вряд ли я или кто-то другой назовет вам какого-то конкретного виновника. Вопрос нужно рассматривать шире. Ющенко Виктор Андреевич в истории остается президентом Украины. И он первый украинский президент, декларировавший и демонстрировавший преимущество украинских ценностей в своей деятельности. Это - и защита национальных интересов, и желание сформировать единую нацию на основе тех ценностей, которые идентифицируют украинцев как нацию и Украину как государство. И сегодня социология свидетельствует о большом разочаровании людей в том курсе, который сейчас проводит власть. Спрос на декларируемые Ющенко ценности сегодня есть. Первыми это чувствуют журналисты, когда мы говорим о свободе слова. Это чувствуют предприниматели, когда мы говорим о серьезном давлении на них со стороны власти и тому подобное. Знаете, уже известно, что не всегда право большинство, давая оценку тому или иному политику. Мы - постсоветское государство. Идеологический багаж "советского" политическая элита и электорат в себе еще держит. Для Ющенко был важнее не хлеб, а свобода, дающая возможность развиваться ценностям, которые впоследствии приносят нации и хлеб. Если нация понимает ценность свободы и единства, тогда она способна и на реформы. Ющенко не разочарован в том, что так случилось. Это урок, который должен вынести не только он, но и каждый гражданин. Общее в том, кого мы выбираем, и отвечаем ли мы за свой выбор. А мне кажется, что мы этому пока не научились. Я педагог по образованию и знаю, что если ученик может правильно сделать работу над ошибками, тогда будет и позитивный результат. И перед политсилой тоже стоит такая задача.

- Результаты выборов показали, что декларированные Виктором Ющенко ценности набрали поддержку всего 5% граждан. А это не просто меньшинство, это абсолютное меньшинство. Так, может, Ющенко стоило бы каким-то образом изменить либо ценности, либо способ их донесения до граждан?
- Я бы не говорила всего о 5%. На национал-демократическом фоне декларировались многие политики. И если мы соберем результаты политиков, декларациям которых люди верили, и голосовали за национальные интересы, суверенную Украину, европейский курс, - получится намного больше пяти процентов.

- Каких конкретно политиков вы имеете в виду?
- Давайте, например, возьмем декларации, с которыми шла на выборы Юлия Владимировна. Но проблема в том, что у нее за псевдонациональным фасадом скрывались авторитаризм, сдача национальных интересов, неуважение к СМИ и тому подобное. Правда, люди разобрались в этом позже. А голосовали они за то, что слышали. И проблема украинцев – в разобщенности национал-демократических сил. Давайте посчитаем, сколько политсил работают на этом патриотическом фоне: ВО "Свобода", части Руха, УНП, "Фронт перемен", "За Украину" и прочие.

- А "Батькивщина"?
- "Батькивщина" тоже декларирует эти вещи. Я хочу напомнить, что именно "НУ" многократно становилась инициатором объединения национал-демократов. И в 2006-м, и в 2007-м декларации поддерживались представителями других демократических сил. Правда, после выборов все рассаживались по креслам, все снова считали себя гетманами. Беда в том, что мы не можем преодолеть разобщенность и местечковость в патриотическом движении, а подобными действиями мы и дальше разрываем свой электорат и даем возможность оппонентам одерживать победу. Ради своих политических амбиций такие политики, как Юлия Владимировна, разрывая демократические силы, фактически сделали результат выборов.

- Еще за несколько дней до выборов Ющенко утверждал, что имеет шансы на победу, несмотря на все данные соцопросов. Он действительно верил в это, или это было обыкновенным политтехнологическим приемом?
- Первое, что сделал Ющенко, став кандидатом в президенты, - он не дал возможности двум крупным формированиям (я бы не называла их политическими партиями) сделать выборы агрессивными и недемократическими. Своим присутствием он демонстрировал, что будет реализовано право гражданина выбирать, что не будет играть роль админресурс, что из выборов будет выведен подкуп избирателей и тому подобное. Кроме того, Ющенко был и сейчас уверен в своих идеологических ценностях. И то, что люди возвращаются к этим ценностям, что люди разочарованы в политической силе, находящейся у власти, - подтверждение правоты Виктора Андреевича.

- Почему президиум политсовета ушел в отставку, а лидер партии остался, хоть традиционно именно руководитель любой организации несет персональную ответственность за происходящее в ней?
- Политическая сила уверена, что ценности, вокруг которых она сформировалась и которые Ющенко Виктор Андреевич принес, отстаивал и внедрял в политику и общество, есть и будут основными идеологическими ценностями "Нашей Украины". Поэтому "НУ" не меняет своего лидера.

- Каково политическое будущее членов президиума вообще и ваше в частности - вы вернетесь в руководящие органы "НУ", останетесь рядовыми членами партии или перейдете в другие политсилы?
- Конечно, я буду отвечать за себя. Принимая решение об отставке президиума, мы принимали политическое решение, и никого из нас не волновало участие в руководящих органах. Своей отставкой мы хотели продемонстрировать желание дать путь новым и молодым политикам, партийцам, которые, работая в первичных организациях, заслужили авторитет и приобрели опыт. Наша отставка - это призыв к открытой дискуссии о деятельности партии в новых условиях, это позиция ответственности за нынешнее положение дел в партии. Я остаюсь членом партии. Меня совсем не волнует, что я могу не быть в руководящих органах "НУ". Я буду возглавлять список "НУ" на выборах в киевский облсовет, и пойду по мажоритарному округу в этот орган. Я намерена активно заниматься развитием нашей партии в Киевской области. Статуса члена партии в "Нашей Украине" мне достаточно, чтобы я могла отстаивать идеологию и нести ее в общество. Одной из наших ошибок как раз и было то, что верхушка политсилы, в частности народные депутаты, очень часто отрывали себя от низовых парторганизаций.

- Какие еще ошибки допустили "Наша Украина" как партия и Виктор Ющенко как кандидат в президенты?
- На нашем съезде 24 сентября вы сможете услышать многое, в частности и о допущенных нами ошибках. Но я не хотела бы заниматься самоедством. Нам сегодня нужно говорить о деятельности "НУ" в новых условиях - мы уже не у власти, а это диктует нам совершенно новую стратегию и тактику действий. Если мы бесконечно будем рыдать и страдать по поводу своего поражения, это нас никуда не приведет. Но и об ошибках, допущенных нами, мы уже говорили вполне достаточно. Мы увидели, что, будучи при власти, имели много сторонников. Но на сегодняшний день мы видим возле себя только тех людей, которые прошли испытание не только властью, но и оппозицией, несмотря на давление, несмотря на другие факторы.

- Рейтинг "Нашей Украины" колеблется в пределах 1-2%. Это и все "ядро" ваших сторонников?
- Этого вполне достаточно. Если у нас после перехода в оппозицию остается столько сторонников, это уже хорошо. Мы имеем ядро, с которым можем говорить о стратегии и новых подходах. Тем более что у людей растет спрос на ценности, декларируемые президентом Ющенко, о чем я уже говорила.

- Партия "Батькивщина" тоже уже давно не при власти, но ее рейтинг намного выше вашего...
- Это прекрасно, пусть эта политическая сила работает. Но посмотрите, что сейчас делается в партийных организациях "Батькивщины" - это действительно их проблема.

- Вы говорили, что оставшиеся с вами - ваши верные сторонники. Вы считаете, что те, кто хотел от вас уйти, в частности народные депутаты, уже ушли?
- Я не даю гарантий. Но я уверена, что те народные депутаты, которые остались с нами, никуда из партии не уйдут.

- В январе нынешнего года вы предполагали, что рейтинг "НУ" так стремительно упадет?
- Мне кажется, что это не важно. Важно - что мы имеем сегодня. Самое главное - что тысячи граждан сегодня исповедуют и разделяют идеологию "Нашей Украины". Мы имеем огромный резерв. Сегодня более 20% опрошенных социологами разочарованы в политиках и партиях. Это серьезный потенциал для партийной деятельности.

- Насколько нерушима позиция Виктора Ющенко как главы партии?
- Вы все увидите на съезде. В "НУ" нет такого, о чем бы не говорили, нет такого члена партии, которого бы запрещалось критиковать. Это - демократия. "Безгрешных" в партии нет. Кстати, не все лидеры партий это выдерживают.

- Как Валентин Наливайченко объяснил руководству партии свое желание вступить в "НУ" и сделать это именно сейчас, хотя до этого какое-то время занимался развитием своей организации "Обновление страны"?
- Во-первых, "Обновление страны" - не партия, а общественная организация. И то, что люди обратились к Наливайченко с желанием сформировать вокруг него общественную организацию, свидетельствует, что его деятельность на посту главы СБУ встретила поддержку граждан, свидетельствует о его авторитете, лидерских качествах. Очень легко приходить в партию, когда она находится на взлете своего рейтинга или является провластной. Прийти в тяжелый для "НУ" момент - это свидетельствует о политическом мужестве Наливайченко и его вере в будущее партии.

- Кто может стать вашим преемником на посту главы политсовета "НУ"? Кого бы вы рекомендовали на эту должность?
- Я не могу сказать, поскольку не знаю, кого съезд изберет в состав политсовета, который в свою очередь выбирает своего главу.

- Чем обусловлена пассивность "НУ" и Виктора Ющенко в отношении других оппозиционных сил после выборов?
- В политике очень важно не только говорить, но и держать паузу. Кроме того, у нас было много разговоров и дискуссий внутри самой партии, когда мы решали, как строить свою деятельность в новых условиях.

- То есть эта пауза была вызвана только необходимостью проанализировать положение дел в партии?
- Партия живет в том случае, если она умеет анализировать, принимать правильные решения и давать новый толчок своему развитию. Партия не задавалась целью любой ценой "засветиться" на телевидении. Более того, прошли выборы. Какие-то вещи были задекларированы той политической силой, которая сейчас сформировала власть. Для того чтобы что-то говорить об этом, нужно было как минимум время, дабы понять, что происходит в стране.

- После съезда 24 сентября вы активизируете публичную часть партийной работы? В частности, когда Ющенко вернется к регулярной политической деятельности?
- Виктор Андреевич выступит на съезде. Кроме того, он уже дал несколько интервью, целостных, с необходимыми разъяснениями.

- То есть Ющенко нет необходимости становиться более публично активным?
- Я бы не рассматривала личность Ющенко только как лидера партии. Ющенко - президент Украины.

- Бывший президент.
- Но в истории он останется президентом Украины. Поэтому выступления Виктора Андреевича не связаны только с деятельностью партии "Наша Украина". Ющенко Виктор Андреевич - известный экономист и макроэкономист. И не только "НУ" будет давать ему площадку для отстаивания своих идей, выступлений, интервью.

- А может так случиться, что знание и опыт Виктора Андреевича, о которых вы говорите, понадобятся нынешней власти, и его захотят назначить на какую-то ответственную должность?
- Знания Ющенко нужны не нынешней власти, а обществу. Я думаю, все нормально воспримут, если он будет высказываться по вопросам экономической политики, финансовой ситуации, государственных реформ и тому подобное.

- Но все это не будет связано с получением должностей в действующей власти?
- Я думаю, не будет.

- "Наша Украина" и Ющенко еще вернутся к власти?
- Для этого мы проводим съезд, для этого мы формируем новую стратегию и тактику, чтобы иметь возможность вернуться к власти.

- То есть вы в это верите?
- Конечно. Совершенно искренне верим.

- В январе нынешнего года вы предполагали, что положение дел в стране через восемь месяцев будет таким, каким оно есть сейчас?
- Нет. Мне казалось, что эти пять лет, которые называют "помаранчевыми", уже закрепили определенные принципы демократического, европейского государства. И они будут бесповоротными. Прежде всего, это свобода слова. Второе - свобода выбора. "Помаранчевая" власть, которую всячески стараются очернить "регионалы", демонстрировала уважение к выбору гражданина, каким бы он ни был. Я не думала, что будут такие отношения между властью и бизнесом, особенно малым и средним. Я не думала, что мы будем говорить о "спасении русского языка" в Украине. Об этом пусть заботится великое государство Россия, давайте заботиться о своем языке, о своей песне, своих традициях, своей истории. Когда я смотрю телевизор, мне неприятно, что все подряд чиновники, живущие на уплаченные мною налоги, говорят по-русски. Сейчас у многих создается впечатление, что мы получили оккупационную власть. Когда спецслужбы приглашают к себе историков, когда в помещении музея "Тюрьма на Лонцкого" во Львове проводятся какие-то обыски… Мне все это напоминает 37-й год. Я и подумать не могла, что в третьем тысячелетии в Украине, расположенной в сердце Европы и декларирующей себя как европейская страна, будут иметь место такие тревожные симптомы.

- А если бы президентом стала Тимошенко, ситуация отличалась бы от нынешней?
- Было бы совершенно то же самое. И Виктор Андреевич об этом многократно говорил.

- И эта точка зрения осталась неизменной?
- Да. Лично я ее не изменю никогда, потому что, я еще раз подчеркиваю - за псевдоукраинским фасадом стоял авторитаризм, несоответствие слов действиям. Вы помните, что БЮТ - это блок, в который входили национал-демократические силы. А вы слышите сейчас о партии "Реформы и порядке"? А это партнеры Тимошенко. Вы видите, что сделалось с УСДП? Это свидетельство развития демократии в этом блоке? Отнюдь. Я согласна со словами Ющенко, что украинцы так повелись во время избирательного процесса, что во втором туре у них самих не оказалось выбора.

- Вы так остро критикуете Тимошенко, что создается впечатление - если бы она стала президентом, положение дел в Украине было бы еще хуже...
- Было бы хуже, или еще хуже, или меньше хуже, от этого людям не слаще. Я напоминаю об отношении к той же свободе слова со стороны Тимошенко, мы помним, как блок Юлии Владимировны и Партия регионов готовили конституционный переворот. Посему, какая между ними разница? Просто кто-то кого-то не успел перехитрить вовремя.

- Соратники Ющенко, и прежде всего он сам, не чувствуют ответственности за то, что передали страну таким преемникам?
- Я уже сказала об ответственности, и мы к этой ответственности готовы. Мы за это поплатились рейтингом, который имеем сегодня. Никто себя тут не утешает и не пытается как-то обелить в этом вопросе. Но мы с вами должны говорить об общей ответственности избирателей и политических сил, потому что избирателю нужно уже немножко научиться тоже нести ответственность. Многие говорят мне: мы стояли на Майдане, а вы теперь для нас ничего не сделали. Если мы будем отталкиваться от этой позиции, то никогда ничего не достигнем. Потому что мы стояли на Майдане не для кого-то, и не ради кого-то, мы стояли на Майдане ради себя и ради своих детей.

- Вы упомянули Майдан. Такое явление может еще повториться в Украине?
- Это было уникальное явление, и я хотела бы предостеречь политиков не спекулировать Майданом, потому что Майдан не собирали принудительно, Майдан возник как символ внутреннего протеста и силы украинцев против прежней власти. Но не исключено, что украинцы могут повторить этот шаг.

- Против соратников Тимошенко сейчас массово возбуждают уголовные дела, сажают в СИЗО, вызывают на допросы. Против соратников Ющенко никто ничего не возбуждает. Имели ли место предвыборные договоренности об отсутствии репрессий против команды экс-президента после победы Януковича?
- Никаких таких договоренностей не было, все это домыслы и росказни Юлии Владимировны. Давайте будем с вами различать, где политические преследования. Если мы сегодня говорим о действиях в отношении журналистов, это, бесспорно, политические преследования. Я очень боюсь, чтобы у нас в стране не появилось еще одно дело наподобие дела Георгия Гонгадзе. Если же мы говорим о чиновниках, то в Украине чиновники должны научиться отвечать за свои действия. И неважно, из какой политической силы они родом. Несколько раз, и не только наша политическая сила, но и президент Украины Ющенко, многие другие политики предостерегали некоторых чиновников не подписывать противозаконные постановления Кабинета Министров, не выполнять антизаконные указания. В конце концов, госслужащий должен служить закону Украины. Поэтому давайте так - отличать политические репрессии от нарушения законов. У нас все можно подвести под политические репрессии. Другое дело, если человек находится под следствием, он не обязательно должен сидеть за решеткой. В этом нет необходимости.

- В общем, вы не считаете дело Диденко и Макаренко политическими репрессиями?
- Нет, я такого не сказала. Я просто хочу сказать, что у нас есть традиция переводить все в плоскость политических репрессий.

- Но Диденко и Макаренко сидеть за решеткой не должны?
- Есть закон, есть права гражданина. И эти права не должны нарушаться. Они священны. И власть не должна использовать суды как один из инструментов давления, в том числе и политического.

- Вы не усматриваете странного стечения в том, что аресты и вызовы на допросы затрагивают преимущественно людей Тимошенко, а не Ющенко или кого-то другого?
- Я не согласна с вами, что это люди только Тимошенко. Я знаю, что сегодня много вопросов задают и нашим министрам, которые ходят и на допросы, и на следствия, и пишут объяснения, начиная с министра здравоохранения, министра семьи и молодежи и так далее.

- Как в этой ситуации должна поступать оппозиция?
- Бороться не только оппозиция должна. До того момента, пока общество не почувствует ответственности за свой выбор и за свою гражданскую позицию, мы будем жить в такой ситуации.

- Но ведь институтами общества, которые могут влиять на власть, прежде всего являются политические партии.
- Совершенно верно. Когда Ющенко Виктор Андреевич, как лидер нашей партии, был президентом Украины, вы видели, как он лично пресекал всякие попытки заняться политическими репрессиями. И предыдущие пять лет страна жила в ситуации, когда явно не из властных кабинетов на Банковой командовали прокуратурой и судами. Мы нанимаем власть! Мы должны у нее спросить, что она делает! Мы идем голосовать! При этом каждый из нас несет за это ответственность. И не надо ждать, что кто-то придет, какая-то оппозиция или еще кто-то, и все за нас сделает.

- Как надолго пришла эта власть - пять, десять лет, больше?
- Все зависит только от нас с вами. И нет другого ответа. Добрый "дядя" не появится. И добрая "тетя" тоже не придет.

- Считаете ли вы кого-то из представителей новой власти профессионалом, достойным своей должности?
- Я положительно отношусь к Александру Попову. Я несколько раз с ним пересекалась раньше, когда он работал министром ЖКХ. Он производит на меня впечатление честного государственного служащего, крепкого хозяйственника, человека государственного мышления, что доказано годами его работы мэром Комсомольска. Можно назвать еще несколько имен, но во власти им оценку будут давать граждане, которые сделали свой выбор.

http://podrobnosti.ua/interview/2010/09/23/717586.html

Метки:  

Пригоди проффесора

Понедельник, 17 Мая 2010 г. 22:40 + в цитатник

Метки:  

Катерина Ющенко

Пятница, 18 Сентября 2009 г. 13:54 + в цитатник
Дружина Президента України — про страшну осінь 2004-го, новий політичний сезон, роботу та виховання дітей
Вересень — важливий місяць у календарі Катерини Ющенко. Розпочинається новий рік життя самої пані Катерини — її день народження припадає на День знань; розпочинається новий навчальний рік у її дітей. І знову наближається річниця жахливої події в її житті — отруєння чоловіка. Практично щороку, відтоді як Віктор Ющенко увійшов у політичне життя, вересень позначений стартом нового сезону політичного бруду та нападів на нього та його родину.

Ми вирішили запитати пані Катерину про її думки щодо початку президентської кампанії, історію з отруєнням її чоловіка, про інші політичні інтриги, а також про її Фонд, родину, дітей та інше.



— Пані Катерино, що приносить найбільше задоволення як дружині Президента України?

— Поперше, це можливість подорожувати Україною, вивчати її історію, кожного дня бачити, як відбуваються величезні зміни у багатьох сферах нашого життя. Це можливість зустрічати справжніх героїв та талановитих людей — музикантів, митців, медиків, освітян, селян, промисловців — та спілкуватися з тисячами людей.

Подруге, це можливість спробувати вплинути на ті сфери суспільного розвитку, що справді важливі для мене — дитячу медицину, освіту, культуру, мистецтво, відновлення історичної пам’яті. Я вдячна, що можу дещо зробити, хоча, звичайно, мій вплив є значно меншим, ніж вважають деякі люди.

Потретє, це шанс представляти Україну за кордоном та перед іноземними гостями, які приїздять до нас, показувати їм найкращі пам’ятки культури, архітектури, українську кухню, таланти, мистецтво. Часто виявляється, що люди мало знають про Україну — максимум те, що вони чули у 2004 році під час Помаранчевої революції. Те, що вони дізнаються про нашу країну, неймовірно вражає їх. А я як українка дуже цим пишаюся.

Коли під час церемоній прийняття іноземних гостей або на офіційних заходах за кордоном виконують український Гімн — мене сповнює гордість. Я завжди пам’ятаю, скільки поколінь українців молилися за незалежність, виборювали її та вмирали за неї, щоб сьогодні Україну визнавали у світі як величну незалежну державу.

І нарешті, я із великим задоволенням привожу в Україну нові ідеї та тенденції, які бачу в інших країнах світу, щодо прогресу у сфері охорони здоров’я, освіти та суспільного розвитку.
«Сезон бруду вже розпочався»

— Чи ви морально готові до початку виборчої кампанії та нового сезону брудної політики?

— Я знаю, що наступні тижні та місяці будуть важкими. Розпочнеться нова кампанія брехні та бруду. Ми вже стикалися з цим, особливо у 2004 році. Якби моя віра у Бога і в нашу церкву, мій оптимізм та переконання у тому, що нарешті настав час України, не були такими сильними, — я вже давно здалася б і опустила руки. Але я бачу закономірність у всьому, що відбувається, і я переконана, що Бог допоможе Україні пройти ці важки роки становлення. Я вірю, що Він допоможе і моїй родині.

Сезон бруду вже розпочався. Один депутат, який і пальцем не поворухнув для того, щоб допомогти хворим дітям, звинуватив наш Фонд у привласненні грошей, зібраних для будівництва Дитячої лікарні майбутнього. Ми витрачаємо багато годин та днів, відповідаючи на ці безглузді звинувачення. Не сумніваюся, що все буде добре, оскільки ми розпочали цей проект з єдиною метою — допомогти українським дітям, перед хворобами яких наша медицина сьогодні безсила. І, попри бюрократичні та політичні перепони, ми робили і будемо робити все, щоб цей процес був чесним та прозорим. Розпочинаючи цей проект, ми знали, що він не буде легким, що його супроводжуватимуть звинувачення та політичні спекуляції. Нам радили робити маленькі проекти і не брати на себе таке велике завдання. Але було б гріхом ігнорувати гостру потребу країни в такій лікарні й робити лише проекти, легкі з точки зору піару.
«Мене назвали Катерина Клава, на честь двох молодших сестер мого батька»

Деякі підозрілі інтернетсайти, які часто базуються в інших країнах, знову і знову піднімають питання мого походження з діаспори. Це просто комічно — вони називають організації, з якими я співпрацювала, «одіозними та антикомуністичними». Український конгресовий комітет Америки? Світовий Конгрес Українців? Національний комітет поневолених народів? Звичайно, комуністам ці організації можуть не подобатися, але саме ці установи представляли сотні тисяч та мільйони українців у діаспорі. Ці організації десятиліттями говорили про Україну, про порушення людських та національних прав у нашій країні, про прагнення до свободи та можливості самим визначати свою долю. Знову чути гасло «Віктор Андрійович, ваша дружина — американка!». Раніше це гасло не спрацювало, не спрацює і зараз. Я українка, яка повернулася додому зза кордону. Я з діаспори, яка вчила своїх дітей любові та відданості своїй Батьківщини.

Уявіть, до чого можуть дійти ці політичні сайти. На Заході всім дітям, як правило, дається подвійне ім’я, адже форма побатькові там не використовується. Мої батьки назвали мене КатеринаКлава, на честь двох молодших сестер мого батька. Батько народився в Харківській губернії у 1917 році. Катерина, його улюблена сестра, захворіла під час Голодомору і померла через декілька років. Клаві було три роки, коли почався Голодомор. У 1933 році вона зникла безвісти з дитячого садочка. І до сьогодні ми не знаємо достеменно, чи померла вона від голоду, чи її вбили, щоб з’їсти, як траплялося в ті часи; чи забрали до інтернату, де вона виховувалася державою — доля, яка спіткала багатьох дітей «куркулів». У лікарні в Чикаго, де я народилася, ім’я «КатеринаКлава» записали як «КетрінКлер» — а російські вебсайти створили історію, що Клер — це прізвище мого першого чоловіка! Я пам’ятаю, як ми разом із чоловіком сміялися над цим — на щастя, Віктор є моїм першим, моїм єдиним чоловіком!

— Як, на вашу думку, буде розвиватися виборча кампанія?

— Я передбачаю, що, поперше, більшість кандидатів будуть проголошувати популістські заяви та давати обіцянки, які ніхто і не планує виконувати. Вони знають, що пізніше зможуть віднести свої невдачі на рахунок інших факторів. Подруге, вони вимовлятимуть слова, які їм підкажуть іноземні радники, зазвичай американські або російські. Ці саундбайти, гасла, бігборди та кольори передбачувані — їх уже неодноразово використовували кандидати в інших країнах. Ці гасла покликані маніпулювати свідомістю наївних виборців, але за ними немає ніякого реального змісту. Красномовність не завжди є синонімом знання, вміння, надійності. Потретє, ми почуємо стільки неймовірних обвинувачень проти всіх інших учасників перегонів, їхніх союзників, їхніх родин, що, врештірешт, громадяни перестануть довіряти будькому. На жаль, і правдивим звинуваченням також.

Нормальні люди просто заплющать очі і закриють вуха. Вони будуть жити своїм життям, утримувати родини і сподіватимуться, що настане день, коли нарешті всі їхні лідери почнуть працювати на користь країни та її громадян.

— А такий день настане?

— Він настане, коли люди перестануть просто сподіватися на когось і самі почнуть працювати над тим, щоб їхні мрії здійснювалися. Мені дуже приємно, що в Україні формується громадянське суспільство, але насправді ми ще далекі від реальної участі громадян у вирішенні нагальних суспільних проблем.

Мене постійно дивують запитання, з якими люди звертаються до мого чоловіка, політиків та просто відомих людей. У Європі нікому навіть на думку не спадає, що Президент, Прем’єрміністр, мер або дружина Президента можуть вирішити якісь їхні проблеми — знайти роботу, отримати квартиру або будинок, закрити кримінальні справи, — з якими часто звертаються до нас. Але люди в нас це роблять, оскільки ще бракує системи, яка би вирішувала ці проблеми в логічний, дієвий спосіб. Наша Конституція та закони не забезпечують справжнього та ефективного представництва інтересів громадян.

Заможні суспільства ніколи не створюються альтруїстичними диктаторами, «добрими царями». Вони створюються, коли громадяни беруть активну участь у зміні середовища, в якому вони живуть, використовуючи для цього систему, або коли вони змінюють систему так, щоб вона слугувала загальним інтересам добра.

Я часто повторюю, що завдяки Майдану ми вибороли не зміни, а можливість змін. Вибороли право брати активну участь у розбудові суспільства.

Я вірю, що прийде день, коли більшість українців стане патріотами та активними громадянами, коли вони за власним бажанням займатимуться такими справами, як суспільні реформи, охорона здоров’я, освіта, політика тощо. Я також вірю, що настане день, коли більшість із тих, хто йде до влади, буде вважати цю владу викликом, відповідальністю та привілеєм зробити щось для своєї країни. Коли їх обиратимуть до влади за глибину та ґрунтовність їхніх знань, відданість, чесність, надійність. Можливо, не скоро, але такі часи прийдуть.

— Як ви вважаєте, чи має Віктор Андрійович шанс вдруге стати Президентом?

— Абсолютно. Адже він виконав обіцянки своєї передвиборчої кампанії. Він — єдиний кандидат, який своїми діями довів, що він завжди стоятиме на захисті інтересів України. Він — єдиний, кому сьогодні це можна довірити.

І коли сьогодні інші зосереджують свої зусилля на руйнуванні, він творить, будує і відроджує речі, які впливатимуть на покоління майбутніх українців. І я бачу, що українці починають це розуміти.
Політичні бали і політичні кошики

— Багато з тих, хто нападає на вас, колись підтримували вашого чоловіка. Деякі з них навіть є вашими кумами. Як ви це поясните?

— Люди, які приходять в політику, мають різну особисту мотивацію. І коли вони змінюють політичні уподобання, це також є наслідком їхньої особистої мотивації.

Деякі люди приходять на державну службу з добрими намірами, а потім стають жертвами корупції. Інші з самого початку налаштовані на те, щоб капіталізуватися на політиці. Лише мала частина приходить у політику тому, що є патріотами, відданими своїй країні, і ніколи не зраджують своїм переконанням.

З кінця 1990х років навколо нас було багато різних людей. Деякі з них мені дійсно подобалися, і я була шокована їхньою зрадою. Деякі не подобалися з самого початку. Деякі залишилися вірними нашим спільним переконанням попри всі труднощі.

Як людину, яка виросла в діаспорі, в іншому політичному оточенні, мене часто дивували матеріалізм та поведінка тих, хто прийшов в українську політику. На Заході люди, які прагнуть заробити гроші, йдуть у бізнес; у політиці та на державній службі багато не заробиш. Західне суспільство не сприймає хвальковите споживання, життя напоказ. Чим вищий рівень політика, тим скромніше поводиться він та його родина.

Мій чоловік завжди був відданий справі розбудови широкого політичного руху в Україні. Він був готовий прийняти людей різного «політичного походження» — зі своїм особистим минулим, політичною історією, мовою, релігією. За однієї умови — що всі вони будуть працювати на українську справу. Для нього найважливішим було створення базового політичного консенсусу.

Часто навколо мене були люди, з якими за нормальних умов я навряд чи була б поруч. Я вже пояснювала ситуацію з «кумами» в Україні. З часів, коли мій чоловік був головою Національного банку України, і дотепер у багатьох людей навколо нас народжувалися діти, і вони просили нас стати хрещеними батьками.

Чи були їхні наміри благородними? Так, із деякими людьми ми пройшли важкі часи та випробування і залишилися близькими. Для інших це був спосіб заробити політичні бали та підняти свої рейтинги у бізнесі, політиці, у своєму оточенні. Це було особливо очевидно, коли до нас зверталися люди, яких я ледве знала.

Деяких кумів я зустрічала напередодні хрещення, деяких навіть уже після цього. І коли я бачила, що другим хрещеним, батьком або мамою, яка мала нести дитину до вівтаря, була людина з іншого політичного табору, — я чітко розуміла, що батьки цієї дитини просто розкладали яйця в усі потрібні політичні кошики.

Це було неприємно, але наша церква не дозволяє відмовляти у проханні стати хрещеним. Думаю, для дітей дуже погано, що їхні батьки використовують цей святий обряд у суто особистих цілях, а не шукають духовних батьків для своєї дитини, які б допомагали виховувати її та були поруч у скрутні часи.

Але, як я вже казала, я б, радше, була людиною, до якої звертаються з проханням стати хрещеною, ніж такою, яку ніколи не запрошують.
«Осінь 2004 року я згадую, як страшний сон»

— Кожного року, коли настає річниця отруєння вашого чоловіка, навколо цієї теми починаються спекуляції. Що відбувається цього року? Як почувається Віктор Андрійович? Чи буде колись доведено до кінця справу про отруєння?

— Сьогодні, коли я багато в чому стала «товстошкірою», мені здається, що наші опоненти дуже добре знають, наскільки болюче і важке це питання для нашої родини. І часто ним зловживають.

Вважаю жахливим та гріховним ставити під сумнів те, що мій чоловік був отруєний. Я розумію, що люди, які це роблять, дуже зацікавлені в тому, щоб змінити напрям дискусії навколо цієї теми — щоб відволікти увагу від того, хто насправді стоїть за отруєнням.

Факт отруєння був підтверджений і доведений десятками тестів, зроблених у лабораторіях різних країн світу. Дякувати Богу, тести показують, що кількість отрути в організмі Віктора постійно зменшується і на сьогодні залишається досить низькою.

Я знаю, що перед нинішніми виборами почали навіть вказувати на мене пальцем у справі отруєння — ніби я сфальсифікувала результати тестів, розробила цей план, щоб допомогти йому виграти вибори. Це та глибина морального падіння, якої можуть досягти наші опоненти і їхні «оплачені» журналісти, щоб «виграти» вибори, — але я не вірю, що ці вибори можна виграти лише брехнею. Ті, хто кажуть таке, хочуть приховати той факт, що у вересні 2004 року Віктор був дуже близький до смерті.

Протягом багатьох місяців, починаючи з весни 2004 року, наша родина постійно отримувала погрози. За нами слідкували, ми знали, що наші телефонні розмови прослуховують. Декілька людей попереджали мене, що якщо я народжу свою дитину в Україні, то її або мене вб’ють у лікарні. Думаю, це не було правдою, а просто залякуванням. Багато людей протягом всього 2004 року говорили мені, що Віктора хочуть вбити. Навіть уже після отруєння я дуже боялася, що хтось прийде в лікарню і закінчить справу. Коли ми були на Майдані, кожного дня до мене підходили люди і говорили, що були плани вбити або дискредитувати членів нашої родини, зокрема йшлося про дітей.

Найважчим восени 2004 року було те, що ми і гадки не мали, що саме було причиною отруєння. Ми знали, що Віктор смертельно хворий, що стан його здоров’я погіршується кожного дня, — і не знали, чому. Адже злочинці обрали отруту, яку дуже важко виявити. У грудні 2004 року ми дізналися, що у світі існує лише декілька лабораторій, які фактично мали тест для виявлення цієї отрути.

Саме тому у вересні, жовтні, листопаді 2004 року я зверталася до всіх, кого знала у Європі та Сполучених Штатах, — по допомогу у визначенні причини хвороби. Мені доводилося робити це таємно, я змушена була приховувати факти, я боялася всіх і всього. Цей час я пам’ятаю, як страшний сон.

Я просила лікарів Віктора широко розсилати зразки крові та інші аналізи — і вони зверталися до Сполучених Штатів, Німеччини, Англії та інших країн. Багато друзів, колег, депутатів «Нашої України» пропонували брати ці зразки невідомо куди, де могли б поставити правильний діагноз. Нарешті лабораторія в Нідерландах змогла виявити отруту. Пам’ятаю, як уперше почула про результати тестів на СNN. Я відчувала радість, що ми нарешті маємо відповідь, жах від назви отрути, гнів, що лабораторія публічно проголосила результати тесту, перш ніж повідомити про це лікаря та родину.

З того часу ці аналізи вже багато, багато разів підтвердили міжнародні експерти. Експерти по діоксину з декількох європейських країн, США, Японії радили нам, як саме лікувати це захворювання.

Перші два — три роки були надзвичайно складними для нашої родини. Віктор терпів неймовірні страждання. Кожного дня вставав, 1215 годин проводив на роботі, а після цього повертався додому і проходив кількагодинні лікувальні процедури. Іноді доводилося 34 рази на день міняти йому сорочку — адже на його шкірі часто відкривалися криваві рани. Лікарі були шоковані тим, що людина може працювати з таким страшним болем. Я не дозволяла, щоб діти, старші та молодші, знали, наскільки все було погано.

Я вважаю свого чоловіка героєм. Він міг здатися, але терпів цей біль і напади, адже свято вірив у свій обов’язок перед Україною та її громадянами. Я дуже пишаюся цим. А той страшний час я згадую як період, коли Бог тримав нас за руки.

Чи буде знайдено зловмисників, чи буде доведено до кінця цю справу? На жаль, система часто знаходить спосіб обійти надання чітких висновків. І я знаю, що злочинці і далі будуть боротися і розповсюджувати брехню. Але Бог бачить усе, і Бог на все суддя. Одного дня ці люди будуть відповідати перед Богом і перед суспільством.
Справа всього життя

— Інше питання, яке є об’єктом нападок на вас із боку опонентів вашого чоловіка, — це Дитяча лікарня майбутнього. Який стан справ у створенні лікарні?

— Дякувати Господу, останнім часом ми здійснили низку дуже важливих кроків у будівництві цієї лікарні. Етапові, на якому ми перебуваємо сьогодні, передували сотні годин наполегливої і кропіткої роботи наших співробітників і партнерів. Але сьогодні ми маємо медичний план, надсучасний архітектурний проект, який став фіналістом престижного світового конкурсу архітектурних проектів. Під лікарню виділена земля, обраний генеральний підрядник, який здійснюватиме перший етап будівництва, визначені основні технології. Ми розпочали будівництво, напрацьовуємо концепцію та механізм набору і підготовки персоналу. Досвід усіх інших країн, які будували подібні заклади, показує, що від виникнення задуму і до відкриття лікарні минає 7—12 років.

Пам’ятаю, на відкритті стадіону в Донецьку мій чоловік запитав у Ріната Ахметова, як багато часу забрало будівництво стадіону. Він відповів: «Від зародження ідеї і до сьогодні — десять років». Це нормально. Похвально, що хтось здійснює свою мрію — мрію, яка слугуватиме багатьом поколінням.

Ми сподіваємося, що будівництво лікарні відбуватиметься швидше, адже ми усвідомлюємо, наскільки вона потрібна Україні. Ми і далі шукатимемо партнерів — але не тих, хто проголошує свої наміри, а тих, хто їх втілює в життя. Для мене особисто це зобов’язання не на кілька років, а на все життя.
«Для мене важливо, щоб наші діти мали внутрішню потребу думати про когось, окрім себе»

— Як розпочався новий навчальний рік для ваших дітей? Чи подобається вам їхня школа?

— Спостерігати за тим, як наші діти ростуть, набираються життєвої мудрості, а деколи просто приголомшують своїм баченням світу та знаннями, є сьогодні найцікавішим аспектом мого життя, який приносить мені велике задоволення.

Усі ми хвилюємося про те, чи робимо правильний вибір для своїх дітей. Коли я обирала для них школу, то враховувала різні фактори — якість освіти, безпека, можливість вивчати мови тощо. Для мене важливо, щоб моїх дітей не виокремлювали, щоб до них ставилися не краще і не гірше, ніж до будь–яких інших дітей у їхніх класах.

Чи є наша школа ідеальною? Ні. Кожна школа має свої позитивні та негативні сторони. У школі, яку зараз відвідують наші діти, мені найбільш подобається особливий наголос на участі в соціальних проектах та на розвитку особистісних якостей дитини. Кожен клас, кожний учень повинен брати участь у соціальних проектах і демонструвати свої досягнення у цій сфері. Наприклад, п’ятий клас, де вчиться Софія, допомагає дитячому притулку. У другому класі Христина з однокласниками збирали кошти для програм із допомоги країнам, в яких є дефіцит питної води. Інші класи працювали над очисткою довкілля, допомагали дітям, які залишилися без батьківського піклування, підтримували дітей з обмеженими можливостями, передавали книги для сиротинців тощо.

Для мене важливо, щоб наші діти виросли, маючи внутрішню потребу думати про когось, окрім себе, і щоб вони вміли відчувати щастя від чогось більшого, ніж задоволення власних матеріальних потреб. Я вчу їх, що матеріальне рідко приносить справжнє щастя та задоволення життям. Почуття самореалізації та задоволення собою приходить від чогось більш складного, духовного. Воно приходить від любові до Бога, своєї країни; від любові до родини, друзів, зовсім чужих людей; зрештою, від любові до життя. Хочу, щоб вони вчилися отримувати задоволення від читання, вивчення історії та науки, мистецтва, від творення змін на краще у навколишньому світі.

— Ви часто відвідуєте концерти, з чоловіком та самостійно. Що саме вам найбільше подобається? Чому ви завжди берете дітей на концерти, державні події, до церкви?

— Як людина, яка часто бувала за кордоном, я можу сказати чесно і відверто: ми — дуже талановита нація. Мене завжди приголомшують глибина та розмаїття талантів в Україні — у музиці, мистецтві, культурі.

Чим більше я дізнаюся про нашу культуру та традиції, тим більше ними захоплююся. Цього року я з дітьми брала уроки петриківського розпису. Діти вчаться грати на бандурі. Я мрію, щоб вони навчилися основам українського народного танцю. Ми також займалися гончарством, писанкарством та іншими традиційними видами мистецтва.

Що ж до музики — мені дуже подобаються українські народні пісні, я вже багато років збираю патріотичні пісні. У нас вдома постійно звучать пісні Володимира Івасюка, тріо Мареничів, співачки з діаспори Квітки Цісик, Віктора Морозова, гурту «Рутенія». Дуже люблю нашу сучасну музику, зокрема гурт «Мандри». Пісня «Не спи, моя рідна земля» є моєю улюбленою, коли я її чую, у мене завжди виступають сльози на очах. Дуже люблю сестер Тельнюк, гурт «Гайдамаки», Тараса Чубая. Маю особливу пошану до наших сучасних бандуристів, таких як Тарас Компаніченко та Роман Гриньків.

Моїй родині дуже подобаються творчі звіти областей, які проходять у Палаці «Україна». Я пам’ятаю, як генерал–губернатор Канади Мішель Жан — сказала після звіту Волинської області, що такою різноманітною та креативною у своїй музиці й традиціях може бути тільки стародавня культура. Добре, що ці аматорські колективи можуть демонструвати свій великий талант на першій сцені України. Сподіваюсь, що вони матимуть можливість виступати з такими концертами по всій Україні та за кордоном.

Ми практично завжди намагаємося брати з собою дітей з декількох причин. По–перше, ми хочемо, щоб вони скористалися унікальною можливістю дізнатися якомога більше про Україну, її історію та культуру. Наші батьки також брали нас скрізь, куди було можна, щоби ми постійно чули про Україну і відчували свою відданість Батьківщині.

По–друге, ми хочемо, щоб вони розуміли свою роль та відповідальність як діти Президента України. Вони мають усвідомлювати, що наша родина повинна слугувати прикладом, перш за все у родинних цінностях. Навіть якщо їм не хочеться йти, вони розуміють — це їхня робота. Іноді вони виконують свою роботу добре, іноді не дуже, але вони вчаться.
«Мені смішно чути, коли «експерти» кажуть, що я ношу надто багато українського»

— Кажуть, що завдяки вам українська вишиванка та вишивка стали популярними, що саме ви ввели на них моду серед українських дизайнерів. Чи ви робили це свідомо? І чи носите ви одяг іноземних дизайнерів?

— По–перше, серед лідерів країн та їхніх дружин є загальноприйнятим носити та вживати продукцію, зроблену в їхніх рідних країнах. Чесно кажучи, якщо б я могла, то змусила би політичних лідерів та урядовців, які отримують бюджетне фінансування, купувати та використовувати у службових цілях тільки українську продукцію — машини, меблі тощо. Можливо, перший рік або два буде некомфортно, але потім, разом зі збільшенням попиту, покращиться і якість.

Але я просто обожнюю нашу вишивку та сучасний одяг з українськими мотивами! Він прекрасний, комфортний, різноманітний, багатофункціональний. Мені смішно чути, коли «експерти» кажуть, що я ношу надто багато українського. А комусь спадає на думку критикувати французів за те, що вони носять французьке, а італійці — італійське?

Відверто кажучи, навіть якщо б я і хотіла носити дорогі брендові речі — а великого бажання я не маю, — я не можу це собі дозволити. І навіть якщо могла б — я вважаю вартість брендових речей переоціненою, і радше витрачу ці гроші на те, що принесе більше користі, ніж задоволення. Максимум, що я можу собі дозволити, — це аксесуари: черевики, сумочки тощо.

Я щиро радію тому, що вишиванки стають популярними, особливо серед молоді. Я рада, що процвітають наші українські дизайнери, що наші традиційні вироби добре продаються, а народні ремесла приваблюють молодих майстрів. Це ознака здорової культури та суспільства.
Катерина СОБОЛЕВА


ДОБРА СПРАВА
Проекти Фонду «Україна 3000»

— Чи примусила фінансова криза вас закрити деякі програми? Які програми Фонду ви плануєте продовжувати наступного року? Чи плануєте започаткувати нові програми в майбутньому?

— Ми продовжуємо реалізовувати всі великі програми і проекти Фонду «Україна 3000». У напрямі «Україна вчора» працює програма «Уроки історії», в рамках якої ми публікуємо книги, створюємо і демонструємо в Україні та за кордоном документальні виставки, присвячені питанням Голодомору, знищенню церков і духовенства, радянським репресіям, остарбайтерам. На замовлення Фонду видатний український режисер Сергій Буковський зняв присвячений темі Голодомору фільм «Живі». Стрічку вже побачили глядачі в багатьох країнах, вона стала лауреатом та переможцем престижних міжнародних кінофестивалів.

Українська кінофундація займається презентацією українського кіно у світі. Починаючи з 2007 року, наше кіно побачили у 13 містах Європи, українські павільйони відкрилися на найавторитетніших кіноринках, фільми з України брали участь у знаних кінофестивалях. Також ми тісно співпрацюємо з Міжнародним кінофестивалем «Молодість».

Фонд ініціював створення Українського центру розвитку музейної справи, який підтримує музейних працівників і сприяє впровадженню в українських музеях сучасної світової практики. Ми підтримуємо мистецькі проекти творчих об’єднань по всій Україні. Ми також допомагаємо українським громадам багатьох країн зберігати традиції історичної Батьківщини та гідно презентувати Україну у світі. Ми поширили близько 100 тисяч україномовних книжок серед шкіл, бібліотек, лікарень та приватних осіб.

У напрямі «Україна сьогодні» спеціально створений фонд «Дитяча лікарня майбутнього» продовжує роботу з будівництва Всеукраїнського центру охорони здоров’я матері і дитини. Наша програма «Від лікарні до лікарні» підтримує 25 дитячих лікарень в усіх областях України. З 2005 року лікарні — учасниці програми отримали обладнання, медикаменти, іншу допомогу на загальну суму понад 34 мільйони гривень.

Ми також надаємо допомогу окремим дітям, які мають обмежені можливості здоров’я. Наприклад, у 2007 році 9 дітей, які потребували протезування рук, отримали нові протези в Орландо (Флорида, США). Наступна група з 10 дітей, яким потрібні протези ніг, поїдуть до Орландо в листопаді цього року. На сьогодні, завдяки Фонду та його партнерам, 34 українські лікарі змогли підвищити кваліфікацію та пройти стажування за кордоном.

«Радість дитинства — вільні рухи», наша спільна програма з компанією «ТНКВР Коммерс», спрямована на допомогу дітям із діагнозом ДЦП. За час існування програми близько 1500 дітей пройшли курс реабілітації в Міжнародній клініці відновного лікування в Трускавці, за всесвітньо відомим методом професора Козявкіна. У рамках програми відбулися три конкурси грантів для установ, які надають реабілітаційні послуги дітям із ДЦП, за якими 54 організації в 19 областях України отримали допомогу на загальну суму понад 1,5 мільйона гривень.

У рамках нашого нового проекту «Мрії здійснюються» ми намагаємося виконувати бажання важкохворих дітей, які проходять лікування в онкогематологічному відділенні лікарні «Охматдит» та дитячому відділенні Національного інституту раку. Я вдячна зіркам спорту і шоубізнесу, які знайшли можливість відвідати цих дітей і подарувати їм хвилини радості. Я вдячна тим, хто надав кошти для придбання маленьких речей, які змогли принести позитивні емоції цим дітям.

У співпраці Фонду з «Європапарком» минулого року 25 дітей загиблих шахтарів змогли провести тиждень розваг і навчання в Німеччині.

Ми дуже раді, що наш Фонд зміг виділити понад 600 тисяч гривень на надання допомоги людям із західних областей України, які постраждали від повені влітку 2008 року.

Напрям «Україна завтра» об’єднує програми і проекти у сфері освіти і науки. Під час Міжнародного освітнього форуму «Артеківські діалоги» кращі педагоги України мають можливість обговорити існуючі та розробити нові стратегії, щоб привести систему освіти в Україні у відповідність до світових стандартів.

Конкурс «Новітній інтелект України» спрямований на пошук і підтримку талановитої молоді. Будьяка молода людина віком до 35 років, яка має практичні ідеї щодо покращення українського суспільства та економіки, може взяти участь у конкурсі та отримати нагороду.

Проект «Добро починається з тебе» допомагає учням із близько 500 шкіл по всій Україні реалізовувати благодійні ініціативи. Діти впроваджують важливі соціальні проекти, такі як допомога дитячим будинкам і лікарням, догляд за людьми похилого віку, збереження екології, історії та культури рідного краю.

Що ж до планів на майбутнє — я сподіваюся, що будуть продовжуватися всі наші проекти і програми. Окрім цього, я хочу поглибити роботу Фонду в напрямі системної допомоги інвалідам, сприяти створенню надсучасних центрів для дітей з вадами зору, слуху, з аутизмом та синдромом Дауна. Ми також хочемо допомогти інвалідам відстоювати своє право на рівний доступ до освіти, охорони здоров’я, працевлаштування, реабілітації, руху і культури. Ці проблеми є наслідками застарілих поглядів у суспільстві на людей з особливими потребами.

На жаль, проблемою завжди залишається фінансування. На відміну від багатьох великих фондів в Україні, ми працюємо, як західні фонди, — ми не обмежуємося одним донором і постійно шукаємо нових партнерів та джерела фінансування.
http://www.umoloda.kiev.ua/number/1493/171/52540/

Метки:  

Звернення інтелектуалів, політиків та громадських діячів України

Пятница, 18 Сентября 2009 г. 13:50 + в цитатник
Звернення інтелектуалів, політиків та громадських діячів України до парламентів, урядів і народів світу
Виникнення України як незалежної демократичної держави в 1991 році стало одним з основних результатів і водночас гарантій завершення глобального протистояння «Схід–Захід», двоподілу Європи та поширення ідеалів свободи й демократії у світі. Україна зробила вагомий внесок у світову та європейську безпеку своєю відмовою від ядерної зброї. При цьому Будапештський Меморандум 1994 року був закріплений відповідними гарантіями держав – членів Ради безпеки ООН. Цей документ поряд з процесами розширення Євросоюзу та Євроатлантичної системи колективної безпеки свого часу відіграв значну роль у зміцненні системи європейської безпеки.

Проте сьогодні важко не побачити недостатню дієздатність цих гарантій. Російське керівництво свідомо взяло курс на демонтаж чинної системи безпеки, ключовим напрямом якого стало прагнення підпорядкувати Україну виконанню геостратегічних інтересів Росії. Наслідком такої стратегії є стрімка ескалація напруження у двосторонніх відносинах. Безпрецедентного загострення набула інформаційна війна проти України. В російському суспільстві з українців формується образ ворога, на Україну накидається ярлик головного дестабілізатора у відносинах ЄС і Росії.

Російська сторона навіть не допускає, що здійснення Україною стратегічного курсу на вступ до НАТО – це суверенне право нашої держави, що Україна обирає курс на Захід зовсім не всупереч Росії, а виходячи з власних національних інтересів. Добровільно відмовившись від статусу ядерної держави, Україна може протистояти сучасним зовнішнім викликам і загрозам лише в системі колективної безпеки.

Послання Президента РФ від 11 серпня ц.р. стало черговим кроком у реалізації зовнішньополітичної стратегії Кремля, що відверто нехтує українським суверенітетом, містить ознаки втручання у внутрішні справи України та не узгоджується із загальноприйнятими нормами міжнародного права. Український народ поважає демократичний вибір російського народу й вимагає поваги до свого вибору. Рішення Президента РФ відкласти відрядження посла в Україну на пізніший термін, пов’язане з імовірним приходом нової влади в нашій країні, яка, на думку Д.Медвєдєва, проводитиме інший (очевидно, вигідний Росії) політичний курс, можна оцінювати лише як відвертий зовнішній тиск сусідньої держави на волевиявлення українських громадян.

Ми шкодуємо, що російське керівництво наполегливо відкидає уроки історії і сподіваємося, що першочерговим завданням нової еліти сусідньої нам країни стане піклування свободами, правами й добробутом народів власної федерації. Немає сумнівів, що існуюче напруження, інспіроване російською владною верхівкою, є поверховим і тимчасовим. Глибина й маса міжлюдських стосунків представників двох народів – українців і росіян – в історичній перспективі відновить добросусідські відносини між нашими країнами.

Водночас нещодавнє послання Президента РФ Д.Медвєдєва Президентові України В.Ющенку знаменує, на нашу думку, іншу якісну фазу в ставленні російської влади до України. Уперше за довгі роки з’явилися ознаки того, що Кремль не виключає з арсеналу своїх зовнішньополітичних інструментів стосовно України й силові засоби.

Про це, поряд із поданням Д.Медвєдєвим до Держдуми Росії законопроекту, який дозволяє використання російських збройних сил за межами РФ, свідчить розгортання відповідної пропагандистської кампанії. Зневажливе ігнорування російським Президентом змісту листа-відповіді В.Ющенка, безпідставне звинувачення російською прокуратурою українських військових в участі в минулорічній війні на боці Грузії, трактування російським Президентом РФ вимушених дій українських правоохоронців у Криму як спроби ускладнити практичну діяльність Чорноморського флоту РФ – усе це вважаємо безпосереднім пропагандистським обґрунтуванням можливого силового втручання у внутрішні справи України для придушення її суверенітету та свободи, перетворення України в територію неподільного впливу й контролю з боку Росії. Російська риторика щодо України змушує згадати найжахливіші історичні приклади 1930-х років.

Ми розуміємо перехідний характер української політичної системи, згубність протистояння всередині владної верхівки, яке знижує ефективність зовнішньої політики держави та не сприяє її економічному розвиткові. Але Україна – це велика і вільна країна з величезним потенціалом демократії, що йде шляхом встановлення європейської правової системи, це країна, що за 18 років незалежності здобула авторитет і стала важливим суб’єктом європейської політики. Натомість підпорядкування України російській стратегії відновить поділ Європи, нестиме прямі загрози міжнародній і національній безпеці держав Євросоюзу, призведе до зниження загального рівня довіри та безпеки в Європі, ескалації напруження й протистоянь у міжнародних відносинах у цілому.

Ми звертаємося до керівництва США, Великої Британії, Франції і Китаю з пропозицією скликати відповідно до п.6 Будапештського Меморандуму міжнародну конференцію його держав-гарантів з метою забезпечити реальні гарантії безпеки України, задекларовані Меморандумом.

Звертаємось також до керівних органів ЄС щодо необхідності зайняти чітку та однозначну позицію в питанні забезпечення державного суверенітету України, висловити застереження щодо будь-яких форм втручання Росії у внутрішні справи України.

Окремо звертаємося також до держав Вишеградської групи (які завжди прихильно ставилися до України та її євроінтеграційних прагнень) з проханням виробити спільну чи висловити окрему позицію з приводу загострення російсько-українських відносин.

Юрій Андрухович, письменник;

В’ячеслав Брюховецький, Герой України, доктор філологічних наук, почесний президент Національного університету "Києво-Могилянська академія";

Богдан Гаврилишин, іноземний член НАН України, Ph. D., голова наглядової ради Міжнародного інституту менеджменту;

Семен Глузман, правозахисник, виконавчий секретар Асоціації психіатрів України, директор Українсько-американського бюро захисту прав людини;

Ярослав Грицак, доктор історичних наук, професор, директор Інституту історичних досліджень Львівського державного університету ім. І.Франка;

Микола Жулинський, академік НАН України, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України;

Оксана Забужко, письменниця;

Сергій Комісаренко, академік НАН України та Академії медичних наук України, доктор біологічних наук, директор Інституту біохімії м. О.В.Палладіна НАН України;

Леонід Кравчук, Герой України, перший Президент України;

Василь Кремінь, академік НАН України, доктор філософських наук, професор, президент Академії педагогічних наук України;

Юрій Ланюк, композитор;

Левко Лук`яненко, Герой України;

Мирослав Маринович, перший проректор Українського католицького університету, президент Інституту релігії та суспільства Українського католицького університету;

Мирослав Попович, академік НАН України, доктор філософських наук, професор, директор Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України;

Сергій Рахманін, журналіст, редактор відділу політики газети «Дзеркало тижня»;

Микола Рябчук, письменник і публіцист;

Костянтин Ситник, академік НАН України, доктор біологічних наук, професор, почесний директор Інституту ботаніки ім. М.Г.Холодного НАН України;

Володимир Сіренко, народний артист України, головний диригент і художній керівник Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України;

Тарас Стецьків, народний депутат України;

Володимир Філенко, народний депутат України;

Ігор Юхновський, Герой України, доктор фізико-математичних наук, академік НАН України, професор, почесний директор Інституту фізики конденсованих систем НАН України;

Ярослав Яцків, академік НАН України, доктор фізико-математичних наук, голова Українського міжнародного комітету з питань науки і культури при НАН України;

Тарас Возняк, філософ, політолог, головний редактор незалежного культурологічного журналу “Ї”;

Олексій Волович, директор Одеського філіалу Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України;

Рустем Жангожа, політолог, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, член ПЕН-клубу;

Олександр Фільц, доктор медичних наук, професор, президент Української спілки психотерапевтів;

Ігор Марков, політолог, завідувач сектору етносоціальних досліджень Інституту народознавства НАН України;

Олександр Іванків, перший заступник голови Українського інституту національної пам’яті;

Ігор Коліушко, голова правління Центру політико-правових реформ

Метки:  

Зухвалі та вродливі

Понедельник, 31 Августа 2009 г. 11:52 + в цитатник
Телешоу "Зухвалі та вродливі"(The bold and the beautiful) стали найкращим драматичним серіалом на 37 церемонії в галузі телебачення "Еммі"

http://www.daytimeconfidential.com/2009/08/30/brea...-the-beautiful-wins-best-drama

Метки:  

Поиск сообщений в pasion08
Страницы: [4] 3 2 1 Календарь