Вінок — це, передусім, оберіг, таке значення він має в багатьох народів. Це також символ жіночого начала, дівування та дівочої цнотливості.

Загалом, вінок — знак життя, долі, життєвої сили, досконалості й перемоги життя над смертю.
Звичай плести вінки навесні поширений був в усьому індо-арійському світі. Вінки вдягали дівчата, ними прикрашали на свята родючості худобу, їх клали на могили родичів. Вінок із безліччю квітів в уявленнях давніх греків мав Зефір — бог західного вітру. Цей вінок символізував життєдайну силу вітру.

Давньогрецького бога шлюбу Гіменея зображували у вигляді стрункого юнака зі смолоскипом в одній руці й вінком — у другій. Є ціла низка легенд, у котрих якесь божество закохується у смертну дівчину або німфу й женеться за нею. Істота жіночої статі, відповідно, тікає і перетворюється на якусь рослину. І тоді символом того закоханого божества стає вінок із гілля чи стебел такої рослини. Так, давньогрецький бог Пан домагався німфи, яка, не погодившись віддатися ловеласу, перетворилася на сосну. Вінок із гілля сосни став атрибутом Пана. Усім відома історія кохання Аполлона й німфи Дафни (доньки богині землі Геї та бога річок Пенея). Дафна дала обітницю зберігати цноту, подібно до Артеміди. Проте Аполлон переслідував німфу. Тоді Дафна попросила допомоги в батька, й той перетворив її на лаврове дерево, яке Аполлон зробив своєю священною рослиною..

Історія вінка починається у глибокій давнині. За стародавнім віруванням предків через вінок приходили у наш світ безсмертні душі з потойбіччя. Згадка про вінки сягає шумерської культури (ХІІ-ІІІ ст. до н.е.).
Нащадками шумерів були представники культури шнурової кераміки, які мешкали на території сучасної України в XV-XIV ст. до н.е. і залишили у спадок слов’янам деякі символи.

Серед них знак міфічної шумерської богині Інанни — Іштар, який означає «ясне небо» і складається з круглого вінка — кола з вплетеною в нього стрічкою, яка створює два кінці, та шестипроменевої зірки в центрі . Він зображений і на саркофазі Ярослава Мудрого в Софії Київській (ХІІ ст.). Є всі підстави вважати, що український вінок із стрічками — спрощений знак Інанни, що начебто стверджує побажання «ясного мирного неба» над головою того, хто його носить. Це оберіг від усього поганого і недоброго.
У часи античності вінок слугував бенкетним чи застільним атрибутом, що символізував щастя і талант, ним прикрашали священні предмети та об’єкти поклоніння, увінчували переможця чи тріумфатора, оратори одягали його під час промов. Він також був знаком скорботи за померлим чи загиблим.
На українській землі вінок також відомий здавна. На найдавніших зображеннях жінки–Богині вона у головному уборі з квітів, трав, зілля та гілля. Наші предки усвідомлювали, що «головою» вони розуміють навколишній світ і впливають на нього, тому за допомогою головних уборів і вінків прагнули захистити себе від зурочення та інших злих чар, забезпечити добробут родини.
Термін «вінок» є збірним поняттям, майже в кожному етнографічному районі він мав іншу назву. Крім загальнослов’янських — вінок, вянок, перев’язка, чільце з ХІХ-поч. ХХ ст. побутували такі назви як: коробуля, лубок (Поділля), теремок (Чернігівщина), капелюшиня, фес (Буковина), корона, перта (Закарпаття), цвіток, квітка (Наддніпрянщина), косиця, плетінь (Гуцульщина), коруна (Лемківщина), гібалка (Переяславщина, Подніпров’я).

Гуцулки носили вінкоподібне чільце — нанизані на дріт або ремінець мідні пластинки у формі пелюсток, а буковинки — коди — вінкоподібні прикраси, що кріпилися на тімені й пишно піднімалися вгору, волосся при цьому розпускалося..