*невеличкий ліричний відступ. ми з подружками вирішили розмовляти українською в школі :) на нас дивляться, як на божевільних, але нас це НЕ ГРЕБЕ =)*


- Дівчата, а чого ви зараз хочете? Ось ти, Олю :)
- Ой, я хочу вхопити думку, яка щойно прийшла мені у голову і нарешті дописати цей твір! >_<
- Нііі, я маю на увазі, чого ти зараз ВЗАГАЛІ хочеш? =)
- А, ну тоді... Хм... Я хочу побачити трьох людей.
- Ха, навіщо? Твої друзі?
- Ну, один - мій викладач з історичної школи, інший - друг з підкурсів, третій - майже друг з Вінниці, ось хочу побачити його очі... Вони неймовірні!
- А якого вони кольору?
- Звичайно, карі. Обожнюю карі очі... Може, тому й хочу тих трьох побачити. У них в усіх карі очі :) Знаєш, я не люблю хлопців, але обожнюю їх очі.
- Ну так... А в мене один раз у житті було таке, що я була закохана у посмішку одного хлопця. Завжди, коли їхала з ним на зустріч, всередині було таке тепле хвилювання і солодке очікування, серце у грудях починало стукати вдвічі швидше і настрій сам собою кращав... Адже я побачу його посмішку!
- Як гарно... Це з Черкас?
- Ні, з Харкова. Проте я вже не бачу тієї посмішки, хоча іноді мені її дуже не вистачає. В інших випадках, коли я хочу побачити людину, я хочу побачити її в принципі. Я сприймаю її як цілісний образ. А тут... Саме посмішка. Лише одного разу в житті. І не знаю, чи потвориться таке знову.