Ні, я все розумію. Дарую людям навколо себе тепло, любов, радість, підпримку, себе навіть. Не тому, що я такий хороший, а тому, що мені це подобається! Правда :) Але навіщо ж у душу плювати? :(

Сьогодні, чомусь, розізлився і хочеться повісити вдома грушу і вибити з неє дух! Точніше пісок...

Їду на зустріч з коханою людинкою, обійняти її, поспілкуватися, прогулятися трошки, в оченята її заглянути, поцілувати ніжно, тепло подарувати, радість. І ще віз якусь дрібничку, яку треба було віддати. І от, хвилин за 5 до зустрічі, кохана людинка видає по телефону: "Ти до дверей підійди, коли будеш на місці, а я сек на 30 вийду забрати річ." Перепитав, не повіривши вухам: повторила ще раз. Завіса...

_________________________________________________

П.С. Я не правду у смс написав. Ніколи не боявся і не боюсь дарувати людям, яких люблю, абсолютно все, що маю і що можу. Навпаки, все життя дарую, і щасливий, і робитиму так далі! Бо живу своїми переконаннями. Хоча всі довкола крутять пальцем біля скроні... Єдине, що хочеться - щоб це цінували. Невже так багахо хочеться?

А холодним був, бо був злим.

І йти я не хочу, бо люблю тебе. І коли ти поряд - щасливий. І коли обіймаю тебе чи просто дихаю поряд щока до щоки - теж щасливий. І знаю, що ти теж зі мною щаслива :)

Я буду поряд, бо тобі це потрібно! Підтримуватиму тебе і даруватиму частинку свого часу. І частинку свого серця. Точніше вже давно подарував... Тільки обережніше з ним, воно живе, хоч і окремо у твоїх руках :) І радість приноситиму далі, і слози твої витиратиму з щічок цілунками, і по голівці гладитиму. Але з часом повертайся до мене. Мені погано без тебе... Або відпусти мене потім, сама, якщо не повернешся...