Продолжаем гулять по улицам Полтавы, показываем разные городские виды и делимся впечатлениями.

Бюст Котляревского, его усадьба находится рядом с Белой беседкой.



А музей в отдельной локации.





Памятник Гоголю.



За памятником аллея гоголевских героев, вроде вот такого.





"Тсссс, парень, у тебя не найдется немного мертвых душ?"



Помимо Круглой площади в Полтаве есть как минимум еще одна круглая локация - Березовый сквер.







Угадайте, чей памятник находится среди берез?



Значит рядом где-то должен быть и самовар, так и есть.



Памятник коменданту Полтавской крепости Алексею Кейлину.









Музей авиации и космонавтики (внутри не были, но говорят, что интересно).





Могила Короленко в местном парке. До сих пор с дрожью вспоминаю его "Слепого музыканта".



Его музей поблизости.







Полтавские дома и улицы. Тихо, зелено, по-провинциальному немного сонно, спокойно.













Новострой.



Кукольный театр.



Памятник местным подпольщикам.





Пожарная часть.



Чувствуется приближение рынка.



Тусовка банкоматов.



И прочие местные закавыки, за которые зацепился глаз.





Я ждал, когда это придумают.



Приезжайте в Полтаву, здесь вкусно, уютно и есть что посмотреть. А мы закончим с осмотром города, и перейдем к музеям...

https://ua-travels.livejournal.com/3169653.html

Продолжим нашу прогулку по Полтаве, в прошлый раз мы прошлись по улице Соборности (и ее округе) от краеведческого музея и до Белой беседки, сегодня пройдемся по ее кусочку ближе к Круглой площади. Это, наверное, самая туристическая часть города, поскольку тут есть пару кварталов пешеходных.

Самое заметное здание здесь - Полтавский академический музыкально-драматический театр им. Н.В Гоголя.



Если посмотреть сбоку, то он намного больше, чем кажется (как и в Гомеле, например).





Со стороны ул. Небесной Сотни перед фасадом театра стоит памятник Марусе Чурай, которая по легенде является местной жительницей.





Еще немного зарисовок с пешеходной "двухсотметровки" (ну почти). В общем-то тут вы можете увидеть её всю :)







А вот уже и непешеходный участок.



Памятная доска Котельникову на одном из домов.



Понятное дело, что тут куча разных кафе и ресторанов.



Куда же без ЦУМа на главной туристической улице.



Вот такая короткая прогулка, ну больше просто негде :) В следующий раз пройдемся по более отдаленным от центра (по местным меркам) местам...

https://ua-travels.livejournal.com/3169343.html

Прогулявшись по Корпусному саду вместе с Круглой площадью пройдемся ещё одной туристической тропой. Здание краеведческого музея не может не привлечь внимание (жаль, что внутри мы не были), построено оно было в 1891 году как дом Полтавского губернского земства.





Прямо через дорогу стоит памятник Шевченко в стиле конструктивизма работы Кавалеридзе.







Сворачиваем на Соборности...



... и видим Спасскую церковь, где вроде как бывал даже Пётр I.











А вокруг с одной стороны так:



А с другой так:



И вот мы уже на Соборной площади - редкий турист сможет не попасть сюда. Тут вам и Богдан...



... и любовь...



... и Свято-Успенский кафедральный собор.







А также усадьба Котляревского и прочие достопримечательности.



Например, "Подольская башня Полтавской крепости" - в смысле новодельный "макет".



Тут уже можно поглядеть с высоты на "Полтавский Подол".



Нельзя пропустить и памятник галушке, который вряд ли удастся запечатлеть без туристов.



Рядом памятник 800-летию Полтавы.



И вот уже Белая беседка, она же ротонда Дружбы народов, построенная в этот раз к 200-летию Полтавской битвы на бывшем земляном валу Подольского бастиона Полтавской крепости.





Отсюда хорошие виды, например, на Крестовоздвиженский монастырь (справа насыпь, и когда по ней едет поезд, то все выглядит, как игрушечное).



Опять Подол, где-то впереди Ворскла.



А вокруг с трех сторон овраги и зелень.



Обратно двигаемся по Пилипа Орлика (там все было так тихо и сонно, что даже захотелось посидеть).



На этой улице тоже есть что посмотреть, например, памятник на месте отдыха Петра I.







И если свернуть на Спасскую, то можно попасть на еще одну смотровую, где народ бухает совсем уж по-домашнему. Еще один вид на Крестовоздвиженский монастырь.



Рядом и новодельный памятник "погибшим казакам".



И вот круг замкнулся - мы вернулись в Солнечный парк к краеведческому музею и памятнику Шевченко.



На этом пока все, но по Полтаве еще погуляем...

https://ua-travels.livejournal.com/3169158.html

Во всемирный год внутреннего туризма от велопокатушек по Киевской области переходим к более дальним поездкам - махнём в Полтаву. Задумывалось давно, да все никак не реализовывалось, а тут все сложилось, словом, не было бы счастья, да несчастье помогло.

Сегодня далеко ходить не будем, погуляем по самому центру - Корпусному саду, парку почти круглой формы с диаметром 350 метров. Сверху выглядит он так (фото взял здесь):



В центре парка находится монумент Славы, установленный в честь 100-летия Полтавской битвы.













Рассмотрел детали монумента.





Также познакомился с местными завсегдатаями из детворы, которые затруднились сказать, что это за памятник, по которому они лазят :)

Кстати, Полтавская битва состоялась 27 июня 1709 года, а 28 июня у нас выходной - День конституции, поэтому визит в Полтаву совпал с 311-летием битвы.





Современные реалии внесли изменения в дизайн двуглавого.



Еще пара картинок из парка.





Когда парка еще не было, то здесь была Круглая площадь - памятник градостроительства и архитектуры национального значения, основа классического архитектурного ансамбля площади заложена в 1805—1841 годах (вики описывает кратко дома и их историю).















Замашки провинциального нейминга.





Увы, часть культурного наследия в таком состоянии.



Пульс жизни.



И еще истории...



... и городской среды.



На этом пока все, впереди еще основательное знакомство с Полтавой и не только...

https://ua-travels.livejournal.com/3168959.html

Не так давно я розповідав про свою подорож 2010 р. до м. Богуслав Київської області в ( https://taras-palkov.livejournal.com/46482.html ). Сьогодні ж хочу розповісти про решту відвіданих мною тоді місць. Усі вони знаходяться на Черкащині.


Отже, у перший день, оглянувши Богуслав, я ще поїхав у Корсунь–Шевченківський – місто давнє, засноване Ярославом Мудрим у 1032 р.
Увечері встиг зробити кілька фото, зокрема острова на річці Рось із пам’ятником давньоруському витязю.





Неоготичний палац Лопухіних-Демідових, оточений пейзажним парком, який теж розташований на трьох гранітних островах р. Рось. В палаці нині міститься музей історії Корсунь-Шевченківської битви (26 травня 1648 р. поблизу Корсуня військо Богдана Хмельницького у битві, відомій, як Корсунська, розгромило майже всю польську армію).



Будівництво палацу у стилі неоготики розпочав власник Корсуня князь Станіслав Понятовський (племінник останнього польського короля) у 1789 р. Він був коханцем Катерини II, і по її смерті Павло І викупив маєток за 100 000 рублів сріблом та подарував його міністру юстиції П.В.Лопухіну. Саме тоді палац зазнав значних перебудов і набув рис російського романтизму з елементами готики та класицизму.



В декорі відчуваються і мавританські мотиви.



Цікавою будівлею палацового ансамблю є в’їзна брама. Її спорудили у 30-их роки XIX ст. у формах французької оборонної архітектури.



Гарно виглядає річка й скелі в Корсуні надвечір.



Заночував у Корсуні. Наступний день зранку був трохи похмурий. Накрапав дощ. Зробив фото пам’ятника Тарасу Шевченку, який неодноразово бував у Корсуні і в честь якого місто й отримало свою другу назву;



а також скелю з сучасними рельєфами з тим же Шевченком, уродженцем Корсуньщини кобзарем О. Чуприною та козаком на відзначення 500-ліття українського козацтва.



Ще раз пам'ятник.



А далі поїхав маршруткою до Стеблова – малої батьківщини славного нашого письменника Івана Нечуя-Левицького.
Тут у цьому селищі є музей Нечуя-Левицького, поруч з яким встановлений і пам’ятник письменнику.



На жаль, стан музею, попри усі можливі зусилля охоронця музею, бажав тоді кращогго. І так здається, що з тих пір нічого і не змінилося.
Сам Стеблів розташований на дуже мальовничих скелях на річці Рось. Вік кристалічних порід через які річка Рось пробила своє русло оцінюється в 1,502 млрд. років.



Скелі ці, як бачите, різних кольорів. Переважають яскраві кольори рожево-червоного мігматиту.





Наближаючись до місцевої ГЕС мене, майже зненацька, застала травнева непогода з громами і рясним дощем. Думаю наступні фото передадуть усі мінливості погоди.







Уявіть собі, що 2/3 цих скель після будівництва за часів союзу Стеблівської ГЕС, просто зникло під водою…. Інакше фото були б ще більш вражаючими.







В Стеблові на Росі можна було побачити багато рибалок.











І часто з уловом.



Одні з таких рибалок підкинули мене на своєму авто назад до Корсуня.
В той же день ще потофрагуфував корсунські скелі з моста на Росі.
Фото з моста в один бік



та в інший.





А також з-під самого мосту.



Знову В’їзну браму палацу. Збиралося саме на грозу.



На наступний день в очікуванні автобуса ще сфотографував два пам’ятники на могилі художник Івану Сошенкові, який допомагав звільнити Тараса Шевченка з кріпацтва. Це перший, давніший пам’ятник.



А от новий – "Муза", який нагадує про поетичну душу митця, добре й щире серце.



І, думаю, доречним тут буде навести вірш Ліни Костенко, присвячений Сошенкові й цьому місцю.

ПАМ'ЯТНИК І.М.СОШЕНКУ

Умер проїздом. Корсунь спав, байдужий,
що десь сьогодні, вчора чи торік
умер проїздом, сивий і недужий,
якийсь старий самотній чоловік.

Тяглась розбита корсунська сошейка.
Гула церковця хором неземним.
Лежить Іван Максимович Сошенко,
і всі на світі плачуть не за ним.

А Рось кипіла в кам'яному ложі,
між голих віт кричало вороння.
І дві вербички стали на сторожі,
щоб ту могилу час не зарівняв.

І два віки зійшлися на пораду.
І Літній сад приснився тій вербі.
Хоч би яка скульптура з того чаду
прийшла сюди постояти в журбі!
.....

Далі мій шлях пролягав, можна сказати, в саме серце України – в Канів. Дивно, але не так і багато пості про Канів в ЖЖ. За усі роки всього 7, притому 6 постів авторів із України, й 1 з Росії.
Відразу попрямував на Чернечу гору – місце поховання великого Кобзаря.
Вид на Дніпро з Чернечої гори. Погода в цей день була сонячна.



Сучасного вигляду Шевченків меморіал набув влітку 1939 р. із встановленням на могилі бронзового пам’ятника (скульптор Матвій Манізер, архітектор Євгеній Левінсон).





Віддав шану й помолився на могилі великого поета.



А раніше на похованні стояв хрест. Могилу Кобзаря насипали високу, за козацьким звичаєм, на ній було встановлено спочатку дерев’яного хреста, який потім замінили на металевий і оскільки гора була тоді була не залісненою, могилу було дуже добре видно з Дніпра. Фотолистівку взято з k.ridna.ua/2016/05/22/harakterystychno-scho-koly-spivaly-zapovit-to-j-pan-spravnyk-znyav-kartuza-a-prystav-scho-jihav-z-namy-z-kyjeva-sche-j-pidtyahuvav-yak-vshanovuvaly-perepohovannya-shevchenka-u-1912-rot/



Т.зв. Тарасова світлиця – перший народний музей з 1884р.





А новий, сучасний музей тоді в 2008 р. був закритий тоді на дуже довгу реставрацію :(.
Надгробок Івана Ядловського – першого доглядача могили Тараса Шевченка в Каневі в 1884–1933 роках.



Потім спутився униз до Дніпра.



Причал, де мали б прибувати численні човни, але до сих пір тут так само порожньо…



Далі оглянув центр міста, зокрема Успенський собор княжої епохи, від заснування якого і прийнято вести літопис міста.



Літописець Нестор свідчить, що собор збудував 1144 р. великий князь Всеволод Ольгович. Про це нам також повідомляє сучасна й якісна, як на мене, пам’ятна таблиця на одній з стін храму.



Саме в цій церкві перед останнім шляхом на Чернечу гору простояла труна Тарас Шевченка. Домовину поета залишили в соборі для прощання на два дні, а 22 травня протоієрей канівського собору Гнат Мацкевич відслужив заупокійну літургію i виголосив надгробне слово, - https://ua-kobzar.livejournal.com/722341.html

Канівська ГЕС.



Неподалік собору знаходиться поховання радянськоого дитячого письменника Аркадія Гайдара, який загинув в Каневі при відступі війск Червоної армії у 1941 р.



У Каневі є кілька готелів, із них лише один у підніжжя Чернечої гори –https://ck.ridna.ua/2016/08/08/zakynutyj-hotel-tarasova-hora-v-kanevi-mriya-stalkeriv-foto/. Готель цей дуже занедбаний, але для мене було важливо поселитися там, щоб зробити якісні вечірні фото на Дніпро з Чернечої гори. Так я і зробив і, можна сказати, що у той вечір мені трохи пощастило із хмарами. Щоправда довелося пояснювати охоронцям, що я тут із штативов "уночі" роблю :).

Спочатку фото вечірнього пам'ятника Тарасу Шевченку.



І тепер види.





На цьому моя травнева поїздка 2010 р. до Черкащини була завершена і я повернувся додому.
І на завершення - https://www.youtube.com/watch?v=JEI1qCcZfRI
Дякую за увагу!

https://ua-travels.livejournal.com/3168628.html

Коли ми від’їжджали з Києва (увечері 17-го травня), у парку Кіото вже відцвітали сакури. Напередодні був по-літньому найспекотніший день року, дехто навіть ходив у шортах. Тому я, збираючи сумку, до останнього сумнівалася, чи брати куртку. Спойлер: добре, що таки взяла. Уже на місці, в Татарові, спершу жалкувала, що не кинула в сумку тепліший светр.

https://instagram.com/p/CPBei2-nHi1

У Карпатах весна запізнювалася щонайменше на тиждень, якщо порівнювати зі столицею, і, мабуть, на два — якщо з півднем країни.

Наш потяг зупинявся прямо в Татарові, тож нам не потрібно було далеко добиратися. Поїзд радо зустрічали таксисти. Нам трапився дядько аж із мікроавтобусом — і аж за 150 грн.

Пункт призначення — готель «Коруна»

Як виявилося потім, це найбільший готель у селі, і в ньому працює дуже багато місцевих. Приміщення готелю витримані в традиційному стилі: багато дерева, оздоблення у вигляді орнаментів, предмети побуту в якості декору. Ми жили в корпусі під назвою «Полонина», розташованому між «Верховиною» і «Долиною» відповідно.

Найбільший мінус готелю — він на горі. Тому пішим туристам, які натомлені й захекані повертаються з походу ввечері, належить підкорити ще одну мінівершину перш ніж опинитися в таких жаданих душі та ліжечку.

У готелі ми були на старті сезону. У перший день взагалі здавалося, що в ньому живемо ми одні. Та що ближче до вихідних — тим більше відпочивальників зустрічали за сніданком. А на суботу-неділю прибув цілий автобус людей, тому шведський стіл зранку переживав годину-пік із заторами, майже як у Києві.

Водоспад Женецький Гук: 20 км за день пішки

Він розташований в самому кінці Татарова, ближче до сусіднього села Микуличин. Те, що він насправді так далеко він нашого готелю (ми жили поблизу урочища Піги, відстань до водоспаду на карті — 12 км), не зупинило наших намірів іти пішки, хоча б в один бік. Справа в тому, що дорогою ми хотіли зайти в АТБ, яке бачили ще з вікна поїзда. І спочатку здавалося, що це не так вже й далеко.

Уже через кілька кілометрів виявилося, що ідея прогулянки вздовж траси була не найкращою. Тротуар відсутній, доводилося відходити вбік, щоб пропустити кожну машину. Забігаючи наперед, скажу, що в Татарові (як і в інших селах) немає локальних автобусів. Усі користуються міжміським транспортом, який їде, наприклад, із Буковеля в Івано-Франківськ та підбирає дорогою пасажирів.

Неподалік природного заповідника, до якого належить водоспад, ми нарешті звернули з траси. Від входу в парк до водоспаду йти ще 7 км угору. Спочатку по асфальтованій дорозі, а потім — по ґрунтовій. Пізніше ми дізналися, що до водоспаду можна було вільно під’їжджати майже впритул, але тепер у деяких місцях дорогу розмило. До речі, дорога в заповіднику широка і мальовнича, пролягає через ліс уздовж річки. Часто трапляються місця відпочинку зі столиком та лавами.

https://instagram.com/p/CPd_yGTHusg

Женецький Гук — однокаскадний водоспад, що зривається зі «стіни» висотою 15 м. Стоячи біля нього, мимоволі приймаєш душ із тисячі бризок — дрібних краплин. Видовище однозначно варте того, щоб до нього добиратися так довго. Коли ми прийшли сюди, були одні, тож ніхто не заважав насолоджуватися красою і фотографуватися. Мало туристів було ще й тому, що зранку накрапало, і лише дорогою назад стояла сонячна погода. Надалі гарна погода супроводжувала нас у мандрівках, що б там не прогнозували синоптики.

Назад із парку ми вийшли через підвісний місток (що доволі екстремально хитався), і дивом опинилися біля автобусної зупинки з боку села Микуличин. Виявилося, що саме на цю зупинку маршрутки підвозять туристів, які хочуть побачити водоспад. Дізнатися ніколи не пізно)

Нас підібрав автобус, що їхав майже до нашого готелю — повз зупинку ур. Піги. На жаль, це був єдний раз, коли автобус підвозив нас так близько. Наступні поїздки завершувалися на зупинці в центрі Татарова, на вулиці Незалежності, звідки до готелю ще 3 км. Так, як ви зрозуміли, я не рекомендую відпочинок у Татарові туристам-пішоходам. Бо, наприклад, від «Коруни» до найближчого магазину доводилося ходити по 2,5 км туди і назад.

https://instagram.com/p/CPeAcg6nFnD

Буковель навесні: закритий курорт, озеро Молодості та парк «Гуцул Ленд»

Наступного дня ми вирішили прогулятися Буковелем (Татарів розташований якраз між ним та Яремче). Буковель легко впізнати не лише за гірськолижними трасами, а й за нескінченною кількістю готелів, що будуються тут на кожному вільному клаптику землі.

Ми доїхали до кінцевої зупинки курорту, звідти попрямували до штучного озера Молодості вздовж новенької велосипедної доріжки. І вже скоро почали відчували, як сильно дме вітер — значить, попереду водойма. Тут і справді було прохолодно, але напрочуд красиво. І… безлюдно. Геть усі розваги (тролей над озером, зіп-байк тощо) та навіть кафешки — зачинено. Набережною прогулювалися лише поодинокі туристи, як ми.

Єдина розвага, що чекала нас із розпростертими обіймами — це етно- й зоопарк «Гуцул Ленд» поблизу озера. Ви точно його бачили в соцмережах, адже тут є кілька впізнаваних селфі-зон. Наприклад, велетенська гойдалка (на якій насправді не можна гойдатися). Мені особисто сподобалися різноманітні милі тварини, які тут живуть. А ще те, що переходи між деякими майданчиками зроблені у вигляді підвісних місточків.

https://instagram.com/p/CPeMWtbHGNc

До речі, в «Гуцул Ленді» ми купили смачнющий сир місцевого виробництва. Більше подібного за смаком нам купити не вдавалося.

Якщо трохи відійти від озера, повз стоянку автобусів, можна потрапити на площу з магазинами сувенірів та ресторанчиками, більшість з яких ще не працювали — не сезон. Зате тут працював підйомник, але ми вирішили не кататися на ньому.

На Говерлу самостійно: снігова верхівка та спуск на дощовику

Про те, що на Говерлі все ще лежить сніг, і пускати туристів туди почали лише тиждень тому, ми дізналися від пана Івана, місцевого гіда Татарова. Однак нас він віз туди просто як таксист. За 1200 грн погодився довезти нас до підніжжя, почекати і забрати назад у готель.

В інтернеті радять обирати для сходження зелений маршрут, більш простий. А повертатися з гори, орієнтуючись на сині позначки. Проте пан Іван розповів, що зелений маршрут ще закритий, оскільки він пролягає через північний схил, де сніг тане довше. Тож ми пішли по синьому маршруту.

Біля самого підніжжя, неподалік від бази «Заросляк», є базарчик, де можна купити або взяти напрокат усе, що ви забули взяти: дощовики, палиці, навіть берці.

https://instagram.com/p/CPeNdTqHM3u

Ми дійсно бачили залишки снігу в лісі, через який спочатку йшли. Ні, не просто йшли, а круто піднімалися вгору. Але вже дорогою до Малої Говерли нам почали траплятися цілі острівки снігу, щодалі більші. А там, попереду, за Малою Говерлою, була повністю біла вершина — наша ціль. Побачивши геть засніжену Говерлу, я мала великі сумніви, що туди варто йти. Але Саша був упевнений, що ми таки дістанемося туди. Як це, не дійти до Говерли?

Мої сумніви підкріплювалися тим, що дехто вирішив спускався назад раніше. Наприклад, хлопець із дівчиною, яка була взута в тоненькі білі кросівочки. У нас було більш пристосоване до гір взуття, але мої гірські черевики — літні і з вентиляцією у вигляді сіточки. Також не для снігу)

Останній марш-кидок до вершини долали вгрузаючи стопи в сніг, інакше ноги просто сковзували. Місцями ноги провалювалися у сніг аж по коліно (так, і це 21 травня!). Кілька метрів до піку були найважчими, бо тут снігу найбільше і він утворив невеличкий бар’єр. Але як же круто було таки подолати його і таки вибратися на висоту 2061 метр над рівнем моря!

https://instagram.com/p/CPNDB5IHyYK

Неймовірно, але тут навіть можна було зігрітися кавою, купити шоколадний батончик та… медаль. Але найголовніше — це відчуття, що ти зміг, та краєвиди, які перехоплюють подих. Так, одного разу я вже була на Говерлі. Але тоді, стоячи на вершині, геть нічого не побачила, бо туман і хмари затягнули все навколо. А тепер видимість на 360 градусів була ідеальною.

Але довго засиджуватися не довелося: у горах весною (і не лише) дуже вітряно. Тому ми почали спускатися. Ну, як почали: я ступила крок, посковзнулася — і полетіла вниз на кілька метрів, опинившись у тій частині спуску, яку люди пристосували до з’їзду. Так і я, переживши невеликий шок після падіння, сіла на дощовик і поїхала, як це зазвичай роблять діти на гірці. Насправді кататися — швидко і круто, якби не сніг, від якого в мене геть змерзли пальці на руках, і я майже перестала їх відчувати.

Далі вже йшла на власних двох, а тримати рівновагу допомагали палиці, які ми взяли в оренду. Навіть там, де снігу було вже менше, він був справжнім випробуванням. Тому шлях униз, який здається легким, виявився особливо підступним — я впала ще кілька разів. Один з найбільш екстремальних відрізків — крутий схил відразу після Малої Говерли. Загалом на сходження ми витратили 3,5 години, а на спуск — 2,5 години. За мірками туристів, це довгенько, але я завжди піднімаюся повільно, тому ще це й справді важко для не надто підготовленої людини.

https://instagram.com/p/CPeOa3iH3C9

Яремче: Стежка Довбуша та водоспад Пробій

Вхід до заповідника зі Скелями Довбуша в Яремче ви впізнаєте за великою дерев’яною позначкою, автобусами на стоянці та мініринком із сувенірами. Через крепатуру після Говерли ми вирішили не ходити довгим маршрутом до гори Маковиця, а обрали коротку Стежку Довбуша. Це цікавий маршрут, також угору, але після Говерли зовсім «дитячий», на якому час від часу трапляються гранітні валуни. Стежка упирається у велетенську скелю. А потім спускається вниз, вже трохи в інший бік, щоб знову повернутися в точку початку. Таким чином, маршрут іде по колу, та займає не більше 1,5 години.

https://instagram.com/p/CPeOmWjHteK

Ще 1,5 кілометри пішки — до водоспаду Пробій. Це одне з найбагатолюдніших місць за всю нашу подорож. Ми були тут в неділю зранку, тому навіть потрапили в затор на місточку, з якого всі фотографують Пробій. Цей водоспад більше нагадав дуже бурхливий потік широкої річки з порогами. Так, це шалений могутній вир, але Женецький Гук нам здався більше схожим на «справжній» водоспад.

Кому цікаво, читайте інші історії про мої гірські походеньки: Мармароський масив, похід на Свидовець і Горгани та один день проїздом на Яблунецькому перевалі.

https://ua-travels.livejournal.com/3168480.html

День Победы для меня и моей семьи святой день.
Оба моих деда захватили уже самый конец войны. В виду молодости они попали на фронт только в 45.
Больше досталось бабушкам. Одна была угнана на работы в Германию, вторая переживала оккупацию подростком на Украине.

Поэтому на 9 мая мы с семьей совершаем традиционную поездку по местам боевой славы и поминаем павших в боях за освобождение нашей Родины.


В этот год мы поехали 10-го...Народу меньше, пафоса, да еще и день матери..Так что в компанию с мамами в дорогу.
Самые кровопролитные бои около нашего города были по прорыву линии обороны "Вотан", которая протянулась от Токмака и до Мелитополя.
Кому интересно - вот ссылка https://vmelitopole.ru/istoriya/melitopol-v-velikoj-otechestvennoj-vojne-1941-1943/shturm-linii-votan

Первая остановка на мемориале на Пришибских высотах.
Крест на самой высокой точке бросается в глаза еще с дороги


Природа сама сделала арку, чтобы входящие склоняли головы


Скорбным рядом застыли плиты с именами павших




Склонил голову и солдат


Тысячи фамилий....и это только те которые известные




Для того, чтобы понять как трудно было брать эти высоты нужно просто зайти за плиты с фамилиями
Долина реки Молочной от Токмака и до Молочанска вся как на ладони


На горизонте Токмак




Вокруг тишина, только порывы ветра, жужжание пчел и пение птиц нарушает эту тишину




Вот вот распустится сирень


А на склоне ромашки


Немного в стороне захоронение еврейской семьи, которых фашисты расстреляли в 1941 году


И рядом могила неизвестного летчика истребителя. Погибшего в 1943 году, а поисковики нашли в 2005 году




Едем в Чапаевку( Благодатное)

По дороге притормаживаем около гнезда аиста...Скоро будет потомство


Вот и комплекс в Благодатном


9 мая земле предали останки еще 38 бойцов и только у 1 из них был посмертный медальон...Да и в нем только инициалы...


Сколько их, безвестных героев лежат в братских могилах


А сколько их лежат в полях, балках, посадках..


Те, которые "обрели имя" единицы


Сломленная роза....Память о погибшем женском штрафном батальоне


Рабочая лошадка войны...ЗиС-3




Алея убегающая к колоколу


Каждый считает обязанностью ударить в него, чтобы помянуть павших


И как символ победы парящий журавль


Памятник очень интересный. Журавль парит на остатками оружия найденных тут же . в этих местах










Долина реки Молочной..Вот оттуда и наступали войска Красной армии


Сейчас там цветущие поля, на реке ловят рыбу


Виднеется курган Куляб могила


А там где были фашистские огневые точки теперь растут кусты и ковыль




Попадаются первые маки


и цветет сирень



Но эта земля хранит в себе смертоносный металл




И еще очень много не похороненных бойцов.


Ну а по дороге домой мы еще остановились послушать соловьев на живописной дороге...
И я не сделал один из лучших кадров..но это уже другая история

https://ua-travels.livejournal.com/3168132.html

Зимой моя душа отчаянно желает хлеба и зрелищ снега и волшебства, короче, зимней сказки – ничего не могу с собой поделать. А тут в инсте все наперебой стали постить фоточки сказочно зимних Карпат, я поняла – надо ехать. Срочно!

И вот, компания есть, рюкзак собран – в путь!



Стартовали мы недалеко от базы Заросляк полные сил, энергии и ожидания невероятной красоты.



То, что в начале маршрута ничего сказочного вокруг не было, меня нисколько не смутило – не впервой. Прошлой зимой поход на Мармаросы мы вообще начинали с "унылого говна". А тут даже снег под ногами имелся.





Сказке - быть! - не сомневалась я, стоит лишь подняться чуть выше.



Мы поднимались…

В лицо дул ветер, скрипели деревья.



И не только скрипели, а ещё и лежали на земле, создавая препятствия на пути.



Но я не теряла надежды, продолжала верить в сказку и шла вперёд.







А потом мы вышли на полонину Гаджина – совсем недалеко от места нашей ночёвки. Здесь было тепло и мокро. Снега не было. Где же сказка? – недоумевала я.



Прошли мимо пастушьих домиков (колыб) – вполне такие приличные. Раньше мы бы именно в них и заночевали, но времена меняются, цивилизация добралась до гор и у нас забронирован домик со всеми удобствами.



Немного похоже на плацкарт и всё же… кухня, туалет, душ, даже сауна имеется. "Романтика" палаток и колыб осталась в прошлом.

На 2-й день мы пошли на г.Шпицы (Шпиці). И оказалось, что тут (о чудо!) снег есть!





Отправляясь в Карпаты, я хотела погрузиться в зимнюю сказку. Возможно, другие участники похода тоже хотели. А может и нет – не важно. Погрузились все! Кто по колено, а кто и по пояс… в снег.





Первопроходцам было особенно тяжело, я же по обыкновению плелась в конце по уже протоптанной тропе. И всё-таки очень обрадовалась, когда мы вышли на плотный снег!





Конечно, ещё можно было порой "погрузиться в сказку", особенно в местах, где внизу под снегом прятались заросли горной низкорослой сосенки (жерепу), но это были уже мелочи. Идти было гораздо легче.







Красота вокруг была просто невероятная! Карпаты не подвели – они снова были прекрасны и восхитительны. А по-другому, впрочем, и быть не может!

















Я уже как-то видела Шпицы, весной, в тумане. Сейчас они выглядели совсем иначе. А "окаменевший турист" теперь был frozen.



Поначалу мы ещё рассматривали вариант подняться на г. Ребра, но в какой-то момент плюнули и ограничились промежуточной вершинкой-перемычкой на Черногорский хребет. А живописно обледеневший указатель на Шпицы вполне сошёл за отметку вершины.





Спускаться всегда клёвее, чем подниматься. Кто-то бодро топал ножками, кто-то съезжал на попе, а кто-то по-крутому – на борде!







На 3-й день мы покинули полонину Гаджина и начали спуск в с. Дземброня.



Про зиму можно было тут же забыть – мы попали в настоящую весну, конец марта-начало апреля. Текли ручьи, моросил дождик и светило солнце, превращая капельки на деревьях в маленькие бриллианты.









А ещё была радуга. В январе!





И птицы пели... или мне это только казалось – уж очень по-весеннему было вокруг. И настроение было таким же – радостно-весенним.









Конечно же, зимой хочется зимы – мороза и снега, но если абстрагироваться от времени года, понимаешь, как же прекрасен мир вокруг! А наши Карпаты особенно. Они прекрасны в любое время года!



Время поездки – 22-24 января 2021 г.

https://ua-travels.livejournal.com/3167959.html

Лето...Море....После обеда...
Налетел ветер..Прошел небольшой дождь...
И ушел в море...
Рисуя невероятную картину на небе..


Дождя уже нет...и облака начинают кучковаться


Медленно наползают из-за "горы"


И уходят в море


Ватное одеяло висит над морем


Правда не совсем свежее


И немного зловещее


Вот она панорама всей тучи..


и в большем размере посмотреть (нажмите)

Кульминация действа...Кажется, что вот вот из тучи выглянет Зевс и метнет молнию


Но на море грозы быстротечны...И вот уже тучу и море подсвечивают лучи выглянувшего солнца


А далеко в море Зевс все таки играет с молниями


Феерический закат , как вишенка на торте..


Повезло что камера была под рукой
Все действо длилось буквально минут 10..не больше..
.Потом, к ночи снова грозовой фронт зашел с юго-запада..

И освещал молниями пол неба..Но это уже совсем другая морская история

https://ua-travels.livejournal.com/3167576.html

Ну что продолжим нашу прогулку по осени


Отдохнув над обрывом, насмотревшись и надышавшись я решаю спускаться к карьеру. По самой его кромке


Но перед этим не лишаю себя удовольствия еще раз полюбоваться Большим каньоном


Рыжие склоны карьера


Еще пару минут назад я был наверху


Эрозионные потоки не пощадили склоны


А за спиной склоны поддерживают облака


Желтое на рыжем


Одинокая ветка камыша на поле..Как она сюда попала? Река далековато


Осенние цветы только подчеркивают мимолетность и хрупкость этого времени года




Еще один куст шиповника по дороге


Абрикосовая роща и облака


Рядом порхает бабочка, собирая последний нектар с цветов


Шипы гладычии



Портал ... Через него я возвращаюсь к машине


По дороге встречаю богомола, который маскируется в траве


И тут же, буквально из под ног, взлетает огромный фазан.... Жаль фото смазанное


Заросли акации по одной стороне дороги


Вот и развилка...На гребень холма уходит дорога по которой я поднимался


Сухие стручки гладычии тихо шелестят на ветру


Призывно белеют березки..Снова иду через рощу...




Делаю фото на память...


Красиво и тихо


И грустно....Скоро всего этого разноцветного состояния природы не будет


И все же бабье лето пытается запутаться, задержаться в этом мире


Я ухожу из мира природы в мир людей..На границе прощально машет камышь...


Но я еще вернусь..

https://ua-travels.livejournal.com/3167486.html

Осень стремительно вступила в свои права, разукрасив окрестности в желто-оранжевые цвета.
Усидеть в такое время дома очень тяжело..Ноги сами ведут тебе к машине, чтобы ехать за город...


утро началось с тумана ..специально съездил к реке, чтобы заснять молочную пелену над водой


Мимо прошел старик с собакой, унося остатки тумана за собой


Разноцветный осенний парк


А я еду за город..Облака на небе подразумевают, что будут красивые кадры


Границей заказника является речушка Чунгул...Но воды нет..пересохла...
А камыш шумит на ветру


Какую дорогу выбрать? Налево


Или направо


Выбираю- прямо...В березовую рощу
А под ногами сразу шампиньон в траве


И гул пчел над кустом чертополоха


Вот и березы


Тихо и спокойно..Только одинокие листья слетают с деревьев


Иду дальше...По гребню холма между оврагами поднимаюсь выше


Дорога в облака


Осенние цветы


По склону встречаются кусты шиповника, ягоды которого алеют на фоне желтой палитры осени


Чем выше по склону, тем красивее виды вокруг


осталось немного...Под высоким тополем будет привал


По склону то тут то там попадаются норы....


С вершины вниз уходит эрозионные овраги


В которых растут красивые деревья


Вот она и вершина...Шелестит сухая трава на ветру..


Над обрывом, под теплым солнцем, можно посидеть, посмотреть по сторонам, подумать.. А можно и вздремнуть


над головой плывут облака


на горизонте родной город под одеялом из облаков



под ногами старый глиняный карьер


а за ним сосновый лес




Большой овраг или как я его называю Гранд каньон


Как всегда осенью прекрасен


Солнце подсвечивает осень


Гдето далеко пасуться сельские коровы


Осенняя палитра



Плавно наплывают облака..


Чтобы не перегружать осенью читателя, я продолжу свою прогулку во 2 части )))

https://ua-travels.livejournal.com/3167105.html

Нагрянувший в этом году COVID разрушил все наши дорожно-походные планы на весну, а потом и на лето. И когда все уже адаптировались и вместо заграниц с отчаянным энтузиазмом взялись поднимать отечественный туризм, я впала в какой-то анабиоз, и сидение дома стала воспринимать как норму. Я уже была готова просидеть так до конца года, но тут нарисовался поход в горы – мои любимые Карпаты. Да к тому же место, где я ещё не была – хребет Пишконя.

Надо ехать, решила я, а то ведь так можно не то что засидеться, а в домашнее растение превратиться.

И вот я выбралась... из дома, из города, из оцепенения!



Стартовали мы из села Синевир, а посему решили посетить и знаменитое озеро Синевир – самое большое и самое глубокое из горных озёр Украины, овеянное романтическими легендами и мистическими историями.



Когда я увидела его впервые много лет назад, меня прямо пробрало до глубины души – это не просто красота, в нём действительно было что-то магическое, мистическое, потустороннее… Вот недаром здесь даже снимали одноимённый фильм ужасов.





А что же сейчас?

Да, озеро по-прежнему красиво, вот только насладиться его красотой в полной мере очень сложно, невозможно.

Во-первых, на заповедную территорию озера разрешён въезд транспорта. Плата чисто символическая и машин въезжает очень много. В результате вместо приятной прогулки к озеру и чистого карпатского воздуха, который здесь по-особому вкусен, получается лавирование между машин и вдыхание выхлопных газов. Машинам тоже непросто – дорога узкая, разминуться сложно, да и места для парковки нет.



У самого озера всех встречает чучело медведя, ларьки с сувенирами и "диким" зелёным мёдом. И в довершение сего антуража – сладкая вата! Вот вата – это как раз то, что должно составить "правильное" впечатление об озере.



В общем, посмотрели мы на всё это… обошли вокруг озера, и с чувством лёгкого разочарования (а может не такого уж и лёгкого), отправились дальше.

А дальше был Реабилитационный центр бурых медведей (укр. Реабілітаційний центр бурого ведмедя), который находится недалеко от озера.

Честно говоря, я не хотела идти – не люблю смотреть на диких зверей в неволе, ненавижу цирк и зоопарки – они навевают такую грусть-тоску, что на глаза наворачиваются слёзы.



Но это место оказалось не таким.

Да, с одной стороны оно тоже депрессивное, ведь истории его обитателей часто печальны – это медведи из цирков и частных зоопарков, которые раньше содержались в плохих условиях и разного натерпелись. Кого-то бывшие владельцы отдали сами т.к. стали не нужны, кого-то конфисковали принудительно (здесь есть стенд с фотографиями и информацией о медведях – кого как зовут, сколько лет, когда и откуда попали в Центр).

Но несмотря на это, здесь я получила столько позитивных эмоций – наблюдать за мишками оказалось так интересно и увлекательно!



Вот вроде огромный страшный зверь, а как аккуратно он подбирает лапуськой с земли морковочку, как ставит её на другую лапу, чтобы удобно было кушать, как деликатно подбирает язычком с лапки оставшиеся крошки… Как потом наевшись укладывается спать, подложив лапы под голову… Это всё так ми-ми-ми-шно.



Ну и если разобраться, Центр совсем неплох: большая территория (16 га леса), и медведи живут почти как на воле, с той разницей, что их кормят и оказывают вет.помощь (ведь они уже никогда не смогут адаптироваться к диким условиям).

А чтобы медведи не тусили всё время где-то в глубине леса и за ними можно было наблюдать – еду им кидают вдоль ограды. Да и мишки ведь эти привыкшие к людям, так что спокойно воспринимают наше присутствие, не обращая никакого внимания.



И на территорию озера и в реабилитационный центр вход платный – 30 грн./чел. (за каждый объект).

Пройдя стандартную экскурсионную программу выходного дня в Карпатах, мы оставили бус и, взгромоздив на плечи рюкзаки, углубились в лес. Теперь начиналась стандартная программа походного дня. И начиналась она тяжело, скучно и безрадостно: подъём был крутой, дорога – плохой, тяжёлый рюкзак давил плечи. Идти было лениво. Хотелось сесть, отдохнуть…



Но как-то сразу вспоминались слова из детской сказки: "Не садись на пенёк, не ешь пирожок…". Да, бедный медведь… Как я его теперь понимала… (реабилитационный центр на меня что ли так подействовал?)

В какой-то момент мы набрели на развилку, где голубенькая стрелка указывала путь к лесному озеру. Озеро совсем маленькое и посему, не заморачиваясь, его так и назвали Озерце.

Конечно, Озерцу далеко до Синевира, зато благодаря отсутствию людей и "чудо-инфраструктуры" сохранилась в нём та особая магия диких карпатских озёр.



Ещё пару км и мы на полонине, а это значит – стоянка, ужин, СОН…




Никогда ещё мы не ставили палатки так далеко друг от друга, социальные дистанции соблюдаем – вот что карантин с людьми делает )

Новый день и снова рюкзак на плечи… Что ж так тяжело-то?.. Ну да ладно, выйдем на хребет…

На хребет мы вышли, но…



Где тот восторг и восхищение, что б аж сердце замирало и дух захватывало? Где чувство свободы и та эйфория, когда, не смотря на рюкзак, кажется, что не идёшь, а паришь над землёй?!

Этого не было. Ну да, красиво… ну да, черника-брусника – вкусно… Но как-то всё это... привычно что ли.





Душу терзали страшные подозрения – всё, пресытилась, перестала воспринимать красоту, больше не захочу ходить в горы, по крайней мере, наши.

Пока я терзалась, мы вообще-то шли по хребту. И поскольку называется он Пишконя, шли мы конечно же пешком начать хотелось с его одноимённой вершины, ну и что, что для этого пришлось немножко вернуться.


г. Пишконя, 1475 м












Ветрище на хребте был такой, что стоять без рюкзака страшно – можно запросто стать унесённой ветром )

Не знаю, почему, но вершины этого хребта как-то не сильно обозначены – нет высоких стел с флагом и табличек никаких нет. На Пишконе просто палочка, воткнутая в камни, на Большой Гропе на камне написана высота 1667 м



На наивысшей вершине хребта, г.Негровец (1709 м) – вообще ничего.





И всё-таки, удивительное место этот хребет Пишконя, он хоть и относится к горному массиву Горганы, но можно сказать, что здесь экспресс-методом можно увидеть все наши Карпаты т.к. местами он похож на Горганы, местами – на Черногору, местами – на Боржаву.















После вершины Горб (1687 м), мы спустились на уютную полянку рядом с источником и разбили лагерь. Привычные "домашние" хлопоты, ужин, посиделки у костра…


Повелитель огня – это вовсе не тот, кто сумел добыть огонь (развести костёр), а тот, кто с помощью волшебной комбинации с 3-х пальцев и магического заклинания "Куда дуля – туда дым" способен направлять дым в нужном направлении )

Утро нового дня… Что-то изменилось…



Уж не знаю, что этому способствовало. Возможно, утренний кофе, сваренный мужчиной, в турке, со специями, в горах… И выпитый при созерцании этих самых гор.



Но теперь горы мне ОТКРЫЛИСЬ! Или, скорее, я открылась им. Я, наконец, стала не просто их видеть, я начала их воспринимать, чувствовать. Как раньше. Как в первый раз.

И хоть рюкзак был по-прежнему тяжёл, идти было совсем по-другому. Потому что вот оно, то чувство, ради которого ты идёшь в горы! Этот восторг до замирания сердца от окружающей красоты – необъятной, безграничной! Это чувство свободы!..







И не важно, что на пути попадались препятствия, а в какой-то момент мы вообще потеряли тропу, и пришлось подниматься по крутому склону вверх, по настоящим черничным полям – я наслаждалась каждым шагом. Даже черника казалась теперь вкуснее.







И не важно, что идти ещё далеко, а усталость, накопленная за два предыдущих дня, даёт о себе знать. Да идти тяжело, ты отдаешь свои силы, но взамен получаешь нечто несравненно большее, то, что даже не определить, не передать словами.









А какое наслаждение, спустившись вниз в с.Колочава, окунуться в прохладные воды протекающей там речушки… Вспоминаются сказания о живой воде… Потому, что здесь ты словно рождаешься заново!


Наш маршрут: с.Синевир – оз.Озерце – г.Пишконя (1475 м) – г.Мала Гропа (1559 м) – г.Ясеновець (1628 м) – г.Велика Гропа (1667 м) – г.Негровець (1709 м) – г.Горб (1687 м) – г.Дарвайка (1502 м) – с.Колочава; продолжительность – 3 дня.


Время поездки – 28-30 августа 2020 г.

https://ua-travels.livejournal.com/3166832.html

Кое-кто из друзей уже заметил, что я принимаю участие в « Творческом приключении #блогерскаяосень». Подразумевалась, что участие в этом блогерском марафоне, так сказать, расширит горизонты моего журнала новыми темами и друзьями, а возможно, даже, что-то изменит в жизни вообще.

Новые друзья у меня, действительно, появились и это здорово. С темами пока сложнее. И с жизнью.) Всё так же ожидаю, когда нас выпустят на волю из коронавирусного заточения и продолжаю гулять по Киеву. И продолжаю рассказывать здесь, как проходит моя осень.)

Архангело-Михайловский Зверинецкий пещерный монастырь находится на Печерске и соседствует с ботаническим садом. Пещеры монастыря являются памятником археологии национального значения. Пару лет назад я заглядывала на него из-за забора ботанического сада, а вчера побывала там впервые.

Прямых упоминаний о нем в исторических документах не сохранилось. Предполагается, что заселение пещер монахами произошло в XI—XII веках во времена христианизации Киевской Руси. Некоторые церковные историки считают, что Зверинецкий монастырь является предшественником Выдубицкого и своим появлением обязан князю Всеволоду Ярославичу. Через некоторое время после основания большая часть братии перешла в наземный Выдубицкий монастырь, а затем, во время набегов кочевников, монастырь был разрушен, после чего не восстанавливался и был заброшен.

Современная история этого монастыря началась в конце 19 века, когда на одном из склонов на Зверинецком холме, где строители брали глину, образовалась большая выемка, а затем оползень обнажил полузаваленный вход в пещеры.

12 октября 1888 года жившая неподалеку благочестивая женщина Феодосия Матвиенко, которая не раз видела во сне движущуюся радугу, конец которой упирался в то место, в котором образовался пещерный провал, решилась спуститься туда и увидела множество человеческих останков, одни из которых были погребены в специальных нишах, а другие были разбросаны вдоль всей пещеры в разных положениях.

Чтобы отслужить панихиду по душам найденных ею почивших в новооткрытой пещере людей, Феодосия обратилась к братии Свято-Троицкого монастыря. Выслушав ее рассказ, монахи обследовали пещеру. В ней, вместе со множеством человеческих останков, были найдены подтверждения того, что это был монастырь.

На личные средства князя Жевахова была взята в аренду земля над пещерами, и по благословению митрополита Киевского Флавиана проведены археологические раскопки с расчисткой части пещер.

В Зверинецких пещерах было найдено 48 ниш-могил, в которых насчитывалось 96 погребенных, а также множество человеческих останков, которые лежали в различных положениях вдоль всего пещерного прохода. Обнаружен был алтарный синодик с именами игуменов (надпись "игоумени звериньнсьци" – единственное документальное свидетельство о древней обители), а также надписи над нишами-усыпальницами Феодора Калики, Андроника Печерника и Иоанна.

Синодик монастыря называет его первым игуменом Леонтия, которого предположительно отождествляют со святителем Леонтием Ростовским. Историки предполагают, что монастырь просуществовал около одного-двух веков до очередного нашествия татар или половцев, когда братия и все укрывшиеся в пещерах оказались погребены заживо.

В 1913 году здесь был открыт скит Рождества Богородицы Киево-Печерской лавры на Зверинецких пещерах. Незадолго до закрытия в конце 20-х годов XX века насчитывал до 40 насельников.

После советского периода запустения трудами музея истории Киева и братии Свято-Троицкого Ионинского монастыря Зверинецкие пещеры были вновь расчищены. В 1997 году возрождён скит Рождества Богородицы на Зверинецких пещерах. В 2009 году на базе Зверинецкого скита учреждён Архангело-Михайловский монастырь. С 2006 года ведётся реконструкция пещерных сооружений и строительство зданий монастыря. Были сооружены два храма и каменные входы в пещеры.

В настоящее время монахами Зверинецкой обители проводятся ежедневные богослужения как в пещерах, так и в двух надземных церквях.

Как вы понимаете, все сооружения на территории монастыря вновь отстроенные за исключением пещерных помещений. В пещерную церковь можно попасть на службу, в бывшие кельи, где были обнаружены останки древних обитателей монастыря — во время экскурсии, которые проводится там в соответствии с расписанием на сайте.

Я в такие места уже давно не хожу, поэтому показываю только наземную архитектуру и, в частности, соборный храм во имя иконы Божией Матери — Всех скорбящих Радость. Он трехбанный, спроектирован по мотивам древнерусского и византийского зодчества. Интересно оформлен рельефами, мозаиками, фресками и майоликой. Википедия упоминает ПП «Архитектурная мастерская» и архитектора — Ольга Кругляк. Мне кажется, они неплохо поработали, во всяком случае, соборный храм выглядит здорово.

Территория монастыря небольшая и расположена террасами на Зверинецком холме.

Помимо храмов и часовен там разбит красивый сад с видами на окрестности, где в воскресенье пополудни были и семьи с детьми, и паломники, и просто любопытствующие.

https://ua-travels.livejournal.com/3166705.html

Чтобы посетить музей нужно иметь примерно 1 час свободного времени, 120 грн., чтобы заплатить за полный и 60 грн. за льготный билет, и желание от метро Кловская пройти всего около 500 метров, но прилично в горку.

В виде бонуса по дороге вы познакомитесь с улицей Печерский спуск — я, например, побывала на на ней впервые. Улица эта появилась в Киеве примерно полторы сотни лет назад, но застроена, преимущественно, домами второй половины 20 века.

В том месте, где она соединятся с улицей Рыбальской, находится единственное историческое сооружение здесь — «Башня № 5», которое является частью комплекса оборонительных сооружений «Киевская крепость».

Строительство башни началось в 1833 году и длилось 13 лет. Она была интендантской, то есть предназначенной для хранения продовольствия и амуниции. В советское время в этом помещении оборудовали военный склад. В 1999 году здание перестроили под офисы. Одно из помещений башни занимает частный музей истории туалета.

Тема, конечно, несколько пикантная, но жизненная. По качеству и гигиене туалетных помещений можно оценивать уровень общества и судить о благосостоянии страны. Самые древние туалеты, которые удалось обнаружить археологам, насчитывают около 5 тысяч лет, но на земле до сих пор есть цивилизации, представители которых справляют естественную нужду «в кустиках».

Экспозиция музея охватывает все этапы развития туалета: от древнейшего каменного туалетного стула до первого британского ватерклозета и самых современных систем переработки отходов.

В античном разделе представлены макеты древнегреческих и римских туалетов и центрального канализационного канала Рима – Клоаки Максимы.

Средневековый раздел проиллюстрирован имитацией средневекового города — канава с нечистотами, грязь везде и чумной доктор с крысоловом. Крысолов устроился прямо под наружным туалетом и в любой момент может получить сюрприз сверху.

Наверное, не все знают, что костюм чумного доктора был одним из первых костюмов на Венецианских карнавалах. А в реальности клювоподбная маска изготавливалась из тонкой мягкой кожи, а в клюв закладывались различные ароматические вещества, чтобы доктора могли сохранять ясность сознания среди нестерпимого смрада чумных городов.

Ренессанс представлен макетом смывного туалета, построенного по чертежам да Винчи для своего друга и благодетеля французского короля Франциска I.

Говорят, что король не оценил этот подарок — он предпочитал традиционный горшок, который прятался под имитацией королевского трона.

Здесь представлены предметы для ежедневного туалета дамы в 18-19 веках, в т.ч. и прообразы современного биде.

Есть также варианты туалетов в тюрьме и на кораблях. Например, в каюте капитана ночной горшок был закреплен в сундуке, наподобие дорожного кофра.

Дальше история изобретения и развития современных унитазов.

Туалеты как арт объекты.

Туалетная тема в искусстве.

И главная гордость музея — коллекция сувениров на туалетную тему. Именно с нее музей когда-то и начинал свою деятельность. В Музее истории туалета находится самая большая коллекция сувенирных унитазов в мире. Она насчитывает более 600 экспонатов.

Сувениры были привезены со всего мира владельцами, их друзьями и посетителями музея.

У меня фотографии сувениров получились плохо — они расположены в витринах за стеклом, которое безбожно бликует. Поэтому три фото ниже позаимствовала на сайте музея.

В 2015 году коллекция сувениров музея была занесена в книгу рекордов Гиннеса.

Вот такой занятный музей. Говорят, что он входит в десятку самых посещаемых музеев Украины, но при нас там толпы не наблюдалось. Экскурсия заняла минут 30-40 и провели её для 6-ти человек, которые набрались вместе с нами.

https://ua-travels.livejournal.com/3166375.html

В одному з попередніх постів я трохи розповів про батьківщину Марусі Богуславки. За версією П. Куліша вона ж - султанша Хатідже Турхан.
Сьогодні ж розповім про батьківщину іншої відомої султанші українського походження - Роксолани (чи Роксоляни) (1505-1561), про яку вже детельно писав тут - https://taras-palkov.livejournal.com/46815.html. Мова йде про містечко Рогатин, що на Івано-Франківщині – ймовірне місце народження й життя її до полону (бл. 1520 р.). Найбільш імовірна версія походження стверджує, що народилась вона під іменем Насті Лісовсьскої в родині місцевого рогатинського священика.

На центральній площі Рогатина у 2001 р. був встановлений пам’ятник Роксолані або ж, як хочете, Насті Лісовській.



Сам Рогатин згадується як місто-фортеця 12-17 ст. Залишилося описи його фортифікацій і замку. Але, на жаль, від цих твердинь до сьогодні нічого не залишилось. В той же час, в Рогатині збереглись цікаві сакральні пам’ятки про які сьогодні я й розповім.
Поруч з пам’ятником обабіч головної площі міста знаходяться оборонний костел св. Миколая з 15 ст. (про нього буде нижче) і оборонна церква Різдва Пресвятої Богородиці (14-15 ст.).



Церква всередині містить готичне склепіння, а зовні прикрашена головним порталом із ренесансовими елементами (1637 р.). Шкода, що нині через зафарбованість різними кольорами (й зверніть увагу на лампочку) портал не створює того враження, яке мав би складати.



Також в Рогатині збереглась прицвинтарна, дерев'яна Церква Святого Духа, більш правильна назва Церква Зішестя Святого Духа.



Як стверджеє вікіпедія: "Церква Святого Духа в Рогатині побудована, імовірно, в 1-й половині XVII століття, хоча й дотепер офіційно датується 1598 роком — ця дата була віднайдена в інтер'єрі церкви на північній стіні центрального зрубу (нави) і прочитана парохом церкви о. Іполитом Дзеровичем наприкінці XIX століття. Попри розбіжність у думках вчених і дослідників храму щодо дати його спорудження, рогатинська Церква Святого Духа є одним із найдавніших дерев'яних храмів України!"

При церкві діяло одне з перших в Україні церковних братств, коштами якого створено чудовий ренесансно-бароковий іконостас, що датується 1650 роком та є одним з трьох найстаріших, збережених до нашого часу, іконостасів України.
Сфотографувати іконостас цілком доволі складно. Щоб іконостас повністю потрапив у кадр заважають хори, та й краще фотографувати не зранку, як я, а у другій половині дня. Тому скористаюся двома загальними, хоч і не досконалими, фото іконостасу з вікіпедії. Добре, що вони там є.



"Іконостас створений заходами і коштом рогатинських братств: Старшого при церкві Різдва Богородиці та Молодшого (дочірнього) прй церкві Св. Духа, очолюваних на той час старшим братчиком з характерним козацьким прізвищем — Яковом Волове Око, про що сповіщає напис на іконостасі під іконою "Старозавітна Трійця". "РОКУ БЖО ГО АХН. СЇАІКОНЬІ СО РУЖЇЛІ БРАТВО МОЛОЄИСТ (АРШОЄ?) КО ЦРКВЄ СОШТВІА СТОГО ДХА ЗА СТАШИСТВА РАБА БОЖІА ИАКОВА ВОЛОВОГО КА..." Іконостас складається з п’яти горизонтальних ярусів: предели, намісного, святкового, апостольського та пророчого. Непропорційно велике порівняно з іконостасом "Розп’яття", вміщене вгорі,— пізнішого походження. Співрозмірними людині пропорціями (5,40 X 7,55 м) іконостас гармонійно вписується у внутрішній стриманий простір церкви. Крайні ікони верхніх ярусів заходять на бічні стіни нави. Це зумовлювалося прагненням зберегти однакове масштабне співвідношення між іконами нижньої та верхньої частин іконостаса, а також посилювало враження його органічної єдності з інтер’єром. Композиційною побудовою іконостасна стіна нагадує фасади пізньоренесанс них споруд. Її площини розчленовані нішами з арочними завершеннями, призначеними для ікон, карнизами, колонками". Церква святого Духа в Рогатині: Альбом / Авт.-упоряд. В. І. Мельник. — К. : Мистецтво, 1991."



А тепер мої фото окремих частин іконостасу.
Зверніть уваги на декоративні орнаменти пределли.



Намісні ікони, як правило, найкращі за виконанням.



Крім живопису, варто також віддати належне й різьбленню.



Ікона намісного ряду "Старозавітня Трійця". Празникову ікону не фотографував, бо вона пізня з 19 ст.



Але в рогатинському іконостасі перевагу, за мистецьких якостями, слід віддати все ж зображення на дияконськи врат.
На лівих дияконських вратах ми бачимо Архангела Михаїла.



Михаїл з Рогатина — самобутнє явище в історії українського малярства. Юний усміхнений архангел мало нагадує своїх войовничих попередників. У легкому поступі юнака у ясно-червоному плащі відчувається тріумф переможця. Шляхетне обличчя випромінює ледь погамовану радість. Парадний обладунок і ритуально піднесений догори меч підкреслюють мирний характер архангела. Сяйво позолоченого візерунчастого тла ікони посилює мажорне звучання колориту. Фактурне густе письмо підкреслює матеріальність одягу та аксесуарів. Водночас квітуче обличчя архангела та його довгі легкі крила прозоро модельовані рідко розведеними шарами олійної фарби. Образ архангела Михаїла в Рогатинському іконостасі символізує життєрадісний дух молодої нації, її гідність, пробуджену національно-визвольним рухом.Церква святого Духа в Рогатині: Альбом / Авт.-упоряд. В. І. Мельник. — К. : Мистецтво, 1991."



На південиих дияконсьих вратах на противагу юному, енергійному Михаїлу - зображення у вигляді статечного, сивобородого чоловіка - царя Салимського Мельхіседека, якого тлумачили як прообраз Христа.



"На одвірках царських врат, символічного входу до Церкви небесної, вміщено зображення основоположників християнського вчення — Григорія Богослова, Василія Великого, Діонісія Олександрійського та Діонісія Ареопагіта". Церква святого Духа в Рогатині: Альбом / Авт.-упоряд. В. І. Мельник. — К. : Мистецтво, 1991."

На арочному завершенні одвірка царських врат: посередині образ Христа Великого Архиєрея (?), ліворуч зображений св.Діонісій Олександрійський, праворуч - св.Діонісій Ареопагіт.





Св. Василій Великий.



А з протилежної сторони, все ж не Григорій Богослов, а автор ще однієї літургії - Іван Златоуст (ІМХО).



На одвірках північних дияконських дверей зображені ранньохристиянські мученики — диякони Стефан та Лаврентій. Тут на фото св. Стефан.



Ікона "Сон Якова" над півінчними дияконськими вратами.



Апостольський ряд з Деісісом (посередині), нижче - празникивий, в медальйонах - зображення пророків.











Богоматір Знамення.



Традиційно увінчує іконостас Розп'яття. Воно, як бачите, дещо пізнішого пероду. Протистоячі, так вигладає, втрачені.



В той же день (а було це 25.07.2007 р.) ще сфотографував розташовані неподалік Рогатина інші пам’ятки. Оскільки про них в спільноті належить писати детально, а я на це часу не маю, то їх фото з підписами можна побачити лише у мене на сторінці - https://taras-palkov.livejournal.com/47105.html.
А потім повернувся до Рогатина, щоб сфотографувати костел св. Миколая, який краще фотографувати у другій половині дня.



З давнього інтер’єру костелу мало що збереглося. Є там щоправда давнє Розп’яття, яке , як згадують, походить з однієї з рогатинських церков. І фото цього Розп’яття у мене десь є. Але треба його довго шукати. Тому тут покажу лише декоративні ренесансові елементи обрамлення вікон.







Дякую за увагу!

https://ua-travels.livejournal.com/3165956.html

Недавні мої пости про Стамбул з навіяними Роксоляною, Байдою Вишневецьким, Марусею Богуславою, українськими невольниками (https://taras-palkov.livejournal.com/46115.html) темами заставили мене пригадати мої вже давніші поїздки по Україні місцями, з цими сюжетами пов’язаними. Крім Богуслава (про це місто був мій минулий пост) пригадалося також містечко Бурштин, що на Івано-Франківщині, у якому знаходиться цікавий костел св. Трійці з розписами на "турецьку тему", які чомусь до сих пір не тільки у livejournal, але й будь-якому іншому українському інтернет-ресурсі ніде не фігурують. Тому сьогодні буду намагатися заповнити цей пробіл. Але перед тим, як ці розписи показати, треба розповісти про передумови їх виникнення, зокрема про тих, завдяки кому і був збудований костел св. Трійці в Бурштині – про монахів-тринітаріїв.



"Напевно, багато хто з читачів переглядав у свій час серіал “Роксолана”. Тут мається на увазі не сучасний,турецький, а український, з Ольгою Сумською у головній ролі. Отож, хто дивився, можливо, пам’ятає такий момент: коли Степан (наречений Насті Лісовської, майбутньої Роксолани) впадає у розпач через зникнення своєї нареченої, то йому козаки говорять: “Іди до тринітаріїв, вони людей по цілому світу викупляють”. Отож, хто такі тринітарії? Це католицький чернечий орден, повна назва – Орден Пресвятої Трійці, який був заснований саме з метою звільнення полонених". Цитата з http://www.dds.edu.ua/en/publications/publications/miscellaneous/1376-trynitarii-merdesarii-ta-in.html.

Чернечий орден, девізом якого стали слова: “Gloria Tibi Trinitas et captivis libertas!” – "Хвала тобі Трійце, а невільникам воля!", був заснований у 1199 р. для викупу християн з мусульманської неволі Іоаном де Матою і пустельником Феліксом де Валуа. Характерною ознакою ордену стало те, що на початку свого заснування ченці відбували свої подорожі на ослах, через що його інколи називали “братами на ослах”. Одягом ченців стала біла ряса з червоно-блакитним хрестом на грудях.

Іоан де Мата.



Перший монастир тринітаріїв був заснований в Церфройі у Франції, а перших невільників було викуплено в Марокко в 1199р. Жан де Мата їздив в Туніс самостійно в 1202 і в 1210 році, в обох поїздках він зумів звільнити велику кількість полонених. Через досить короткий проміжок часу орден тринітаріїв розповсюдився в Іспанії, Італії й інших державах. Серед звільнених ними бранців був, зокрема, і знаменитий іспанський письменник Мігель де Сервантес (той самий, що написав “Дон Кіхота”) Із вдячності він пізніше у своєму заповіті написав поховати його саме в церкві ченців "св. Трійці".



Хоча творчі особи були і серед самих ченців. Так, тринітарієм був іспанський поет Ортензіо Фелікс Паравісіно (1580-1633), відомий портрет якого написав Ель Греко.



У 1686 році орден заклав свій перший монастир у Львові. 13 липня 1685 року три ченці, іспанці родом з Кордови прибули до Львова для звільнення невільників з татарського й турецького полону. Тринітарії, вже на той час мали славу викуплення тисяч християнських невільників з рук маврів, арабів та інших мусульман. Тому у Львові їх зустріли з великою радістю.
Згодом в багатьох містах України були засновані тринітарські монастирі: ще один в тому ж Львові, Берестечку, Бурштині, Шумбарі (теперішнього Шумського району), Кременці, Луцьку, після звільненняя від турків у Кам’янці –Подільському, Браїлові, Ржищові біля Києва, Теофіполі (Староконстянтинівського району).

Фрагмент головного вівтаря зі зображенням Новозавітньої Трійці в колишньому костелі Тринітаріїв (нині православний собор ) у Львові.



А потреба для діяльності тринітаріїв була надзвичайно великою. В той час Україна зазнавала страшних нападів зі сторони кримських і підлеглих їм ногайських орд. “Хто має хоча б одного християнина невільника, не може вважатися убогим”. Таке твердження було одним із основних мотивів татарських нападів на українські землі. Традиційно існували три дороги, чи шляхи для татарських нападів: Чорний, Кучманський і Волоський. Всі вони виходили з одного кореня з Криму, а потім по заглибленню в середину України розгалужувалися на три гілки. Північний чи, так званий, шлях “Чорний” перетинав Україну і Волинь до Луцька, Збаража і Сокаля. Другий “Кучманський” пробігав чере степи на Бар, Чорний Острів, Гримайлів, Зборів, та Золочів. Третій - Волоський, який називали також “Золотим” простягався з Молдови через Снятин в Наддністрянські землі. Він охоплював найважливіші місця Покуття, землі нижче Галича між Дністром, Карпатами та Молдовою. Під нинішнім Єзуполем поділявся шлях волоський на два рукава, один до Львова, де об’єднувався з Чорним шляхом і Кучманським, другий через Галич в підгір’я Карпат. "Не злічити скільки разів пересувалися ними орди наїзників, скільки боїв сталося, скільки пожеж і вбивств ставалося, скільки розбитого щастя, скільки люду перепроваджено в неволю, так з горем. автор монах Не було в тих сторонах села, в якому не заховалася пам’ять про татарів", - пише про ці події" дослідник історії тринітаріїв на наших теренах Юзеф Бялиня-Холодецький.

Турок з ясиром.




Відомий французький інженер і військовий картограф, який перебував на польській службі в 1630-1640-х рр. Гійом де Боплан так описує напади татар на Україну: "Орда „може мати від 8 до 10 тисяч чоловік, може підрозділятися знову на 10-12 загонів по 500-600 татар у кожному. Розбігаючись повсюди по селах, вони оточують їх, виставляючи по чотири сторожові пости довкола і підтримуючи великі вогнища впродовж усієї ночі, побоюючись, щоб котрийсь із селян не втік. Потім грабують, палять і вбивають усіх тих, хто чинить їм опір, а тих, хто здався, забирають із собою, і не тільки чоловіків і жінок з немовлятами, але також і худобу, як, наприклад коней, волів, корів, баранів, кіз та ін. Щодо свиней, то увечері їх усіх зганяють, замикаючи у клуні, або в іншій будівлі, а потім з чотирьох кутків підпалюють, у зв’язку з відразою, яку почувають до цих тварин. Потім татари повертаються зі своєю здобиччю до основного табору, який легко знайти, бо він залишив за собою помітний слід, оскільки там скаче понад 500 коней. „Нарешті..., пограбувавши край, вони закінчують свій набіг у безпечному місці, роблять довшу зупинку..., яка триває тиждень, збирають усю здобич, яка складається з бранців і худоби, і ділять її між собою. Ця картина може зворушити найбільш нелюдські серця, коли розлучаються чоловік з жінкою, матір з дочкою без жодної надії ще колись побачитися, бо йдуть у жалюгідне рабство до безбожників магометан, бо зазнають безмежної наруги... Цих нещасних ділять в різні сторони: одних в Константинополь, других у Крим, ще інших в Анатолію...“

Картина Юзефа Брандта "Відбиття Ясиру" (1878). На картині зображена справжня подія 20 червня 1624 року під час битви при Мартинові в Україні. Можна збільшити фото.



Для звільнення захоплених й здійснювали свої "експедиції" тринітарії. Ченці збирали грошові пожертви, робили подорожі в ісламські краї, де за зібрані кошти викупляли невільників-християн. Крім того, ще опікувалися лікарнями. Частими були випадки, що коли бракувало грошей для викупу, то деякі з ченців добровільно віддавали себе в неволю замість інших. Статут ордену приписував третину всіх доходів виділяти виключно на викуп полонених, другу третину – на інші благодійні цілі і третину – на потреби монастиря.

Алегорія ордену тринітаріїв. Алессандро Тіаріні, перша пол. 17 ст. Болонья.



Першу подорож з метою звільнення полонених львівські ченці здійснили 1688 року до Кам’янця-Подільського, який тоді перебував в руках турків. Тоді за 3919 злотих вдалось викупити 8 осіб. Після звільнення Кам’янця в 1699 р. тринітарії що раз то глибше "занурювалися" в країну падишахів. Найбільше пожертвувань збирали для лицарів. Але не бракувало також звільнень духовних осіб усіх трьох християнських обрядів: латинського, грецького й вірменського; громадян міста Львова, Браїлова, Бучача, Галича, Городенки, Уманя, Констянтинова, Козової, Немирова, Снятина, Жовкви, Зборова й багатьох інших.
Часто в’язнів звільняли після десятків років проведених в неволі. Так поручник Станіслав Комоворовський вернувся на рідну землю після 48 років проведених в неволі дев’яносторічним старцем. Молодший за нього на 20 років Стефан Вербицький шляхтич Подільського воєводства провів в полоні аж 52 роки!

Викуп ченцями християнських невольників із Берберії (країн Північної Африки).



Члени ордену проводили надзвичайно велику дипломатичну роботу для того, щоб з’ясувати, де і в яких містах, під чиєю опікою перебувають полонені християни. Після чого скеровували місіонерські експедиційні групи, які включала, як мінімум, трьох осіб – редемптора (той, хто безпосередньо викуповував полоненого), перекладача і провідника. Кожна "редемпція" була справою небезпечною через ризик нападу на ченців під час подорожі і їх пограбування. Траплялися випадки, коли ченців обманювали і домовленості щодо викупу не виконувалися; часом гинули представники ордену, віддаючи власне життя, допомагаючи при цьому врятувати життя полонених. Так 10 редемпція закінчилась загибеллю перекладача і одного ченця, а усіх 51 викуплених полонених знову було забрано в полон.
Траплялися випадки коли татари за навіть за будь-яку ціну не хотіли віддавати полонених. В таких випадках був необхідним фірман, письмовий наказ султана, підписаний самим великим візирем про дозвіл на викуп, потрібно було брати військовий конвой.
За увесь період діяльності тринітаріїів в межах колишньої Речі Посполитої до 1782 року було здійснено 18 редемпцій й викуплено при цьому 517 чоловік на що потрачено 573 427 злотих.

З часом, змінилася політична ситуація - татарські набіги на Україну припинилося, а відтак зникло й "поле праці" ордену. Але тринітарії не припинили свого існування. На сьогоднішній день, метою ордену-тринітаріїів, окрім душпастирської опіки, є боротьба з різними формами особистого поневолення, як то наркоманія, алкоголізм і проституція.



А тепер дійшла черга й розповісти про сам костел у Бурштині, що прославляє, які більшість храмів тринітаріїв - Святу Трійцю.
За висловом вже згаданого Юзефа Бялиня-Холодецького, якщо не цей храм, то його попередник бачив сльози радості, тих, хто повертався із неволі, тих, хто пізніше вже, завдяки монахам-тринітаріям, міг бачити своїх рідних і повертатися у свої домівки.



Споруджений костел був у 1770—1774 роках на місці попереднього дерев'яного храму. Належав тринітаріям до1784 року, а пізніше перейшов у власність бурштинської римо-католицької плебанії. З 1946 по 1992 рік храм був закритий. У 1991 р. святиню повернено римо-католицькій громаді. Як зазначає вікіпедія, - "в інтер'єрі збереглись бароковий головний вівтар, декілька скульптур і частина стінопису ХVIII ст., на якому представлено викуп тринітаріями християн з татарської неволі (під час ремонту стінопис був міцно перемальований)". Отже, є згадка про розписи, які були перемальовані. Ще й міцно (?). Наскільки перемальовані, і чи міцно, того ніхто крім автора цього повідомлення й місцевих парафіян не знає. Бо, як я вже зазначив, фото інтер’єру в мережі немає. У мене ж фото з 2008 р., на яких розписи, хоч і є сильно пошкодженими, але, автентичні і роздивитися, що на них зображено, можна. І хоч цих розписів зовсім не так багато, але з історичної точки зоу вони дуже цікаві - рідко таке можна побачити в храмах України, та й у храмах цілої Європи.

Знаходяться фрески над хором вхідної стіни (треба би було написати західної, але тут вона східна, вівтар – на заході).
Найвище по боках від дверей зображення алегоричні зображення двох чеснот – Невинності (голуб з оливкової гілочкою)



і Любові чи Милосердя (не плутати з Коханням). У вигляді люблячої своїх дітей матері.



А нижче, хоч і більш пошкоджені фрески, але набагато цікавіші.
Ліворіч від дверей (зі сторони вівтярая) – викуп ченцями-тринітаріями бранців з неволі. І швидше за все, не в Кафі, а в Стамбулі, на Босфорі.
Горда поза турецького вельможі, монети на столі, смиренне прохання ченців, покора слуги в позі "лотоса" перед своїм господарем, обнадійливий погляд невільника біля ніг тринітарія на передньому плані, інші майже голі невільники, що виходять з води (мабуть вони працювали гребцями на галерах), хрести на їх грудях, як символ того, що вони не зріклися своєї віри - багато чого здатна розказати ця фреска.



А праворуч – посли (прохачі) на аудієнції в султана. Як я вже зазначав, часом траплялися випадки коли татари за навіть за будь-яку ціну не хотіли віддавати полонених. В таких випадках був необхідним фірман, письмовий наказ султана, підписаний самим великим візирем про дозвіл на викуп, потрібно було брати військовий конвой. Видно такий сюжет й демонструє нам цей розпис, дія якого мала б відбуватися у Залі Аудієнцій в Топкапи - https://taras-palkov.livejournal.com/46115.html



Султан і його візир.



Посли.



І зображено, якщо порівнювати з небагатьма відомими картинами на цю тему, достатньо реалістично.
Дякую за увагу!

https://ua-travels.livejournal.com/3165835.html

В минулому моєму пості про Стамбул, описуючи Гарем (https://taras-palkov.livejournal.com/46115.html), я згадав, що чотири українки були свого часу турецькими султаншами. Крім усім відомої Роксолани, ще однією видатною султаншою була Надія з-під Хотина (або Хатідже Турхан) – дружина султана Ібрагіма І (1615-1648) та матір султана Мехмеда ІV (1642-1691). На думку Пантелеймона Куліша саме вона була прототипом героїні української народної думи – Марусі Богуславки. Це припущення заставило мене заглянути до фотографій 10-річної давнини й розповісти сьогодні про славне місто на Київщині – Богуслав, з якого й походила легендарна Маруся. До сих пір дивуюся, як місто з такою назвою не перейменували в радянські часи?!


До Богуслава добирався із залізничного вокзалу у Києві маршруткою в напрямку Миронівки. Пам’ятаю, як їхав з іншими пасажирами в тій убогій, обшарпаній маршрутці, а за вікном вздовж траси на багато кілометрів від самого Києва протягнулися височезні паркани, за якими ховалися елітні особняки "сильних світу цього". І от, оглядаючи цей контраст, зовсім не дивувався тоді й не дивуюсь тепер, що люди голосують то за хлопця з вилами, то за комедіанта, який, вдаючи "свого", обіцяє їздити на роботу на велосипеді. Не дивно, щ в суспільстві від такого побаченого й почутого панує відчуття гострої несправедливості й "ліві" настрої. І ця несправедливість буде подолана лише тоді, коли депутати будуть їздити в одних маршрутках з народом, а самі маршрутки будуть гідними людей. Але мало що за ці останні 10 років, попри т.зв. "Революцію гідності", змінилося… А соціальна прірва між бідними і багатими тільки зростає. І то в усьому світі. От що з цього приводу пише відомий професор Гарвардського університету й автор світових бестселерів Майкл Сендел:
"Но существует …более важная причина беспокоиться растущим неравенством в американской жизни: слишком большой разрыв между богатыми и бедными подрывает солидарность, которой требует демократическое гражданство. Происходит это так: по мере усиления неравенства богатые и бедные начинают жить все более отдельно друг от друга. Состоятельные люди отправляют своих детей в частные школы (или в государственные школы, находящиеся в богатых пригородах), а городские государственные школы остаются детям из семей, у которых нет других вариантов. Сходный тренд приводит к отчуждению привилегированных от прочих общественных институтов и объектов. Частные спортивные клубы вытесняют муниципальные рекреационные центры и бассейны. Более зажиточные соседские общины нанимают частных охранников и в меньшей степени полагаются на защиту со стороны полиции. Второй или третий автомобиль в семье устраняет необходимость в общественном транспорте и т. д. Состоятельные люди уходят из общественных мест, отказываются от общественных услуг, оставляя государственное и муниципальное тем, кто не может позволить себе что-либо другое. Это приводит к двум весьма плохим результатам. Один из них — налоговый, другой — гражданский. Во-первых, снижается качество общественных услуг, поскольку люди, которые более не пользуются ими, проявляют все меньшую готовность поддерживать эти услугисвоими налогами. Во-вторых, общественные учреждения (такие, как школы, парки, игровые площадки и местные общественные центры) перестают быть местами, где сталкиваются самые разные во всех отношениях граждане. Институты, которые некогда собирали граждан и служили неформальными школами гражданской добродетели, стали немногочисленными и рассеянными в пространстве. Опустошение и размывание общественной сферы осложняет культивирование солидарности и чувства общности, от которого зависит демократическое гражданство". Майкл Сэндел "Справедливость. Как поступать правильно"?
То в США, – а що говорити про Україну?…

Це був ліричний відступ, тепер же про сам Богуслав.
Містечко має дуже давню історію, адже засноване ще в 1032 р. київським князем Ярославом Мудрим. Тим не менше, якихось видатних архітектурних пам’яток у Богуславі не знайдеш. Головна принада Богуслава, завдяки якій місто можна сміливо віднести до одного з найкрасивіших міст Київської області – геологічний пам'ятник природи "Богуславське гранітне оголення".



Мальовничі гранітні скелі висотою 10-12 метрів, розташовані майже у самому центрі Богуслава, а також ефектно розкидані по схилах річки Рось.



Пам'ятаю, що для щоб зробити вдалі фото, треба було перескакувати з одного каменя на інший. Враховучи, що мав тоді сумку з фотоапаратом, штатив та ще й кульок з речами, це було не зовсім зручно :-).







І як же без рибалок). Місцина ж справді "рибна".





Відпочивальників найбільше приваблює так звана яма – природний гранітний басейн, оточений скелястими берегами.











На острові, що омивається з одного боку річкою Россю, а з іншого – річечкою Сваволкою, встановлений пам’ятник згаданій на початку посту легендарній Марії Богуславці.





Погода в той день була дуже мінлива. А для фото, це й на краще.



Згідно переказів, жила Маруся приблизно в першій чверті ХVІІ ст. й була дочкою священика місцевої Покровської церкви.



Пізніше Маруся потрапляє в неволю й стає дружиною турецького паші. Там за сприятливих обставин Маруся звільняє з неволі 700 своїх земляків – козаків, а сама залишається на чужині.
Ось повний текст народної думи:

Що на Чорному морі,
На камені біленькому,
Там стояла темниця кам'яная.
Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників.
То вони тридцять літ у неволі пробувають,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають.
То до їх дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Приходжає,
Словами промовляє:
"Гей, козаки,
Ви, біднії невольники!
Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?"
Що тоді бідні невольники зачували,
Дівку-бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
По річах познавали,
Словами промовляли:
"Гей, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко!
Почім ми можем знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера?
Що тридцять літ у неволі пробуваєм,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм,
То ми не можемо знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера".
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Теє зачуває,
До козаків словами промовляє:
"Ой, козаки,
Ви, біднії невольники!
Що сьогодні у нашій землі християнській великодная субота,
А завтра святий празник, роковий день великдень".
То тоді ті козаки теє зачували,
Білим лицем до сирої землі припадали,
Дівку бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
Кляли-проклинали:
"Та бодай ти, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко,
Щастя й долі собі не мала,
Як ти нам святий празник, роковий день великдень сказала!"
То тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Теє зачувала.
Словами промовляла:
"Ой, козаки,
Ви, біднії невольники!
Та не лайте мене, не проклинайте,
Бо як буде наш пан турецький до мечеті від'їжджати,
То буде мені, дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати;
То буду я до темниці приходжати,
Темницю відмикати,
Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати".
То на святий празник, роковий день великдень,
Став пан турецький до мечеті від'їжджати,
Став дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати.
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Добре дбає,—
До темниці приходжає,
Темницю відмикає,
Всіх козаків,
Бідних невольників,
На волю випускає
І словами промовляє:
"Ой, козаки,
Ви, біднії невольники!
Кажу я вам, добре дбайте,
В городи християнські утікайте,
Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава не минайте,
Моєму батьку й матері знати давайте:
Та нехай мій батько добре дбає,
Ґрунтів, великих маєтків нехай не збуває,
Великих скарбів не збирає,
Та нехай мене, дівки-бранки,
Марусі, попівни Богуславки,
3 неволі не викупає,
Бо вже я потурчилась, побусурменилась
Для роскоші турецької,
Для лакомства нещасного!"
Ой визволи, може, нас, всіх бідних невольників
3 тяжкої неволі,
3 віри бусурменської,
На ясні зорі,
На тихі води,
У край веселий,
У мир хрещений!
Вислухай, боже, у просьбах щирих,
У нещасних молитвах
Нас, бідних невольників!

З багатьох виконань думи мені найбільше сподобались два. Їх і наводжу в посиланнях.

Ярослав Крисько "Дума про Марусю Богуславку"
https://www.youtube.com/watch?v=9P7MHXicB4c

Дума про Марусю Богуславку (Старовинна українська дума, XVII ст.)
https://www.youtube.com/watch?v=k_hx8EozptQ

Я вже давно не слухав кобзарів і як тільки почав їх слухати, дума ніби ожила, кожне її слово врізалося в душу, примушуючи серце непокоїтись і плакати, досягаючи апогею на завершенні. Ще раз наводжу закінчення думи, але вже в сучасному контексті, бо ж неволя буває різна:

Ой визволи, може, нас, всіх бідних невольників
3 тяжкої неволі,
3 віри бусурменської,
На ясні зорі,
На тихі води,
У край веселий,
У мир хрещений!
Вислухай, боже, у просьбах щирих,
У нещасних молитвах
Нас, бідних невольників!

Ось справжня Україна, якою навіть у радянські часи був наповнений етер радіо й телебачення на відміну від сьогоднішніх "продвінутих" з "95 кварталу", "Дизель-шоу" і їм подібних.

Ще з дитячих років запам’ятав чудовий мультфільм "Маруся Богуславка" (режисер Василенко Н. К., "Київнаукфільм", 1966) -
https://www.youtube.com/watch?v=5DVWia04ELI

Далі мій шлях з Богуслав пролягав на Черкащину, про що, надіюсь, розповім згодом. Поки все. Дякую за увагу!

https://ua-travels.livejournal.com/3165690.html

В минулому моєму пості про Стамбул, описуючи Гарем (https://taras-palkov.livejournal.com/46115.html), я згадав, що чотири українки були свого часу турецькими султаншами. Крім усім відомої Роксолани, ще однією видатною султаншою була Надія з-під Хотина (або Хатідже Турхан) – дружина султана Ібрагіма І (1615-1648) та матір султана Мехмеда ІV (1642-1691). На думку Пантелеймона Куліша саме вона була прототипом героїні української народної думи – Марусі Богуславки. Це припущення заставило мене заглянути до фотографій 10-річної давнини й розповісти сьогодні про славне місто на Київщині – Богуслав, з якого й походила легендарна Маруся. До сих пір дивуюся, як місто з такою назвою не перейменували в радянські часи?!


До Богуслава добирався із залізничного вокзалу у Києві маршруткою в напрямку Миронівки. Пам’ятаю, як їхав з іншими пасажирами в тій убогій, обшарпаній маршрутці, а за вікном вздовж траси на багато кілометрів від самого Києва протягнулися височезні паркани, за якими ховалися елітні особняки "сильних світу цього". І от, оглядаючи цей контраст, зовсім не дивувався тоді й не дивуюсь тепер, що люди голосують то за хлопця з вилами, то за комедіанта, який, вдаючи "свого", обіцяє їздити на роботу на велосипеді. Не дивно, щ в суспільстві від такого побаченого й почутого панує відчуття гострої несправедливості й "ліві" настрої. І ця несправедливість буде подолана лише тоді, коли депутати будуть їздити в одних маршрутках з народом, а самі маршрутки будуть гідними людей. Але мало що за ці останні 10 років, попри т.зв. "Революцію гідності", змінилося… А соціальна прірва між бідними і багатими тільки зростає. І то в усьому світі. От що з цього приводу пише відомий професор Гарвардського університету й автор світових бестселерів Майкл Сендел:
"Но существует …более важная причина беспокоиться растущим неравенством в американской жизни: слишком большой разрыв между богатыми и бедными подрывает солидарность, которой требует демократическое гражданство. Происходит это так: по мере усиления неравенства богатые и бедные начинают жить все более отдельно друг от друга. Состоятельные люди отправляют своих детей в частные школы (или в государственные школы, находящиеся в богатых пригородах), а городские государственные школы остаются детям из семей, у которых нет других вариантов. Сходный тренд приводит к отчуждению привилегированных от прочих общественных институтов и объектов. Частные спортивные клубы вытесняют муниципальные рекреационные центры и бассейны. Более зажиточные соседские общины нанимают частных охранников и в меньшей степени полагаются на защиту со стороны полиции. Второй или третий автомобиль в семье устраняет необходимость в общественном транспорте и т. д. Состоятельные люди уходят из общественных мест, отказываются от общественных услуг, оставляя государственное и муниципальное тем, кто не может позволить себе что-либо другое. Это приводит к двум весьма плохим результатам. Один из них — налоговый, другой — гражданский. Во-первых, снижается качество общественных услуг, поскольку люди, которые более не пользуются ими, проявляют все меньшую готовность поддерживать эти услугисвоими налогами. Во-вторых, общественные учреждения (такие, как школы, парки, игровые площадки и местные общественные центры) перестают быть местами, где сталкиваются самые разные во всех отношениях граждане. Институты, которые некогда собирали граждан и служили неформальными школами гражданской добродетели, стали немногочисленными и рассеянными в пространстве. Опустошение и размывание общественной сферы осложняет культивирование солидарности и чувства общности, от которого зависит демократическое гражданство". Майкл Сэндел "Справедливость. Как поступать правильно"?
То в США, – а що говорити про Україну?…

Це був ліричний відступ, тепер же про сам Богуслав.
Містечко має дуже давню історію, адже засноване ще в 1032 р. київським князем Ярославом Мудрим. Тим не менше, якихось видатних архітектурних пам’яток у Богуславі не знайдеш. Головна принада Богуслава, завдяки якій місто можна сміливо віднести до одного з найкрасивіших міст Київської області – геологічний пам'ятник природи "Богуславське гранітне оголення".



Мальовничі гранітні скелі висотою 10-12 метрів, розташовані майже у самому центрі Богуслава, а також ефектно розкидані по схилах річки Рось.



Пам'ятаю, що для щоб зробити вдалі фото, треба було перескакувати з одного каменя на інший. Враховучи, що мав тоді сумку з фотоапаратом, штатив та ще й кульок з речами, це було не зовсім зручно :-).







І як же без рибалок). Місцина ж справді "рибна".





Відпочивальників найбільше приваблює так звана яма – природний гранітний басейн, оточений скелястими берегами.











На острові, що омивається з одного боку річкою Россю, а з іншого – річечкою Сваволкою, встановлений пам’ятник згаданій на початку посту легендарній Марії Богуславці.





Погода в той день була дуже мінлива. А для фото, це й на краще.



Згідно переказів, жила Маруся приблизно в першій чверті ХVІІ ст. й була дочкою священика місцевої Покровської церкви.



Пізніше Маруся потрапляє в неволю й стає дружиною турецького паші. Там за сприятливих обставин Маруся звільняє з неволі 700 своїх земляків – козаків, а сама залишається на чужині.
Ось повний текст народної думи:

Що на Чорному морі,
На камені біленькому,
Там стояла темниця кам'яная.
Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників.
То вони тридцять літ у неволі пробувають,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають.
То до їх дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Приходжає,
Словами промовляє:
"Гей, козаки,
Ви, біднії невольники!
Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?"
Що тоді бідні невольники зачували,
Дівку-бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
По річах познавали,
Словами промовляли:
"Гей, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко!
Почім ми можем знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера?
Що тридцять літ у неволі пробуваєм,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм,
То ми не можемо знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера".
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Теє зачуває,
До козаків словами промовляє:
"Ой, козаки,
Ви, біднії невольники!
Що сьогодні у нашій землі християнській великодная субота,
А завтра святий празник, роковий день великдень".
То тоді ті козаки теє зачували,
Білим лицем до сирої землі припадали,
Дівку бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
Кляли-проклинали:
"Та бодай ти, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко,
Щастя й долі собі не мала,
Як ти нам святий празник, роковий день великдень сказала!"
То тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Теє зачувала.
Словами промовляла:
"Ой, козаки,
Ви, біднії невольники!
Та не лайте мене, не проклинайте,
Бо як буде наш пан турецький до мечеті від'їжджати,
То буде мені, дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати;
То буду я до темниці приходжати,
Темницю відмикати,
Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати".
То на святий празник, роковий день великдень,
Став пан турецький до мечеті від'їжджати,
Став дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати.
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Добре дбає,—
До темниці приходжає,
Темницю відмикає,
Всіх козаків,
Бідних невольників,
На волю випускає
І словами промовляє:
"Ой, козаки,
Ви, біднії невольники!
Кажу я вам, добре дбайте,
В городи християнські утікайте,
Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава не минайте,
Моєму батьку й матері знати давайте:
Та нехай мій батько добре дбає,
Ґрунтів, великих маєтків нехай не збуває,
Великих скарбів не збирає,
Та нехай мене, дівки-бранки,
Марусі, попівни Богуславки,
3 неволі не викупає,
Бо вже я потурчилась, побусурменилась
Для роскоші турецької,
Для лакомства нещасного!"
Ой визволи, може, нас, всіх бідних невольників
3 тяжкої неволі,
3 віри бусурменської,
На ясні зорі,
На тихі води,
У край веселий,
У мир хрещений!
Вислухай, боже, у просьбах щирих,
У нещасних молитвах
Нас, бідних невольників!

З багатьох виконань думи мені найбільше сподобались два. Їх і наводжу в посиланнях.

Ярослав Крисько "Дума про Марусю Богуславку"
https://www.youtube.com/watch?v=9P7MHXicB4c

Дума про Марусю Богуславку (Старовинна українська дума, XVII ст.)
https://www.youtube.com/watch?v=k_hx8EozptQ

Я вже давно не слухав кобзарів і як тільки почав їх слухати, дума ніби ожила, кожне її слово врізалося в душу, примушуючи серце непокоїтись і плакати, досягаючи апогею на завершенні. Ще раз наводжу закінчення думи, але вже в сучасному контексті, бо ж неволя буває різна:

Ой визволи, може, нас, всіх бідних невольників
3 тяжкої неволі,
3 віри бусурменської,
На ясні зорі,
На тихі води,
У край веселий,
У мир хрещений!
Вислухай, боже, у просьбах щирих,
У нещасних молитвах
Нас, бідних невольників!

Ось справжня Україна, якою навіть у радянські часи був наповнений етер радіо й телебачення на відміну від сьогоднішніх "продвінутих" з "95 кварталу", "Дизель-шоу" і їм подібних.

Ще з дитячих років запам’ятав чудовий мультфільм "Маруся Богуславка" (режисер Василенко Н. К., "Київнаукфільм", 1966) -
https://www.youtube.com/watch?v=5DVWia04ELI

Далі мій шлях з Богуслав пролягав на Черкащину, про що, надіюсь, розповім згодом. Поки все. Дякую за увагу!

https://ua-travels.livejournal.com/3165690.html

Темними квітневими вечорами, які цього року були темними не тільки в прямому, а і в переносному сенсі, я, однак, ще не розгубив залишків оптимізму, що хоча б у другій половині літа хоча б по Україні можна буде подорожувати. І спланував собі десятиденну відпустку (потім накинув ще день) по Херсонській області із заїздом у Запоріжжя. Думав накидати ще пару варіантів у інші регіони, та все не вистачало часу. Влітку на горизонті замаячив навіть деякий закордон, із небагатим вибором між Туреччиною, Албанією та ще декількома і тестом при в’їзді. Хоча ні, можна без тесту. Але при поверненні треба, або самоізоляція. Та ні, не треба. Хоча стійте, таки зробіть тест і привезіть п’ять волосин з гриви незайманого єдинорогу.


Словом, «херсонський» варіант так і залишився єдиним адекватним, і наприкінці липня я нарешті втілив його у життя. Причому, як на мене, цілком вдало, а по проходженні інкубаційного періоду можна буде сказати більш впевнено:) Але думаю, за цей час я його знову обнулю.

Детальніше писати про побачене я планую вже скоро, розпорошуючи між тим, що накатав у червні та липні, ще сам не знаю у якому порядку. А поки кілька слів про Херсонщину у загальних рисах. Типово для України, вона страшно недооцінена і часто несправедливо сприймається суто як море + степ, де немає чого дивитись.

Справедливості заради варто сказати, таки море притягує сюди найбільше людей, і це другий регіон після Криму, що має вихід до обох наших морів. У обох із них при нагоді я поплавав, і у Дніпрі для трійці, так що в цьому плані теж все в порядку.


Але не пляжами єдиними. Херсонщина вражає розмаїттям природи, тут знаходиться два із чотирьох українських біосферних заповідників. По-перше, поза всякою конкуренцією Асканія-Нова, де треба мати вдачу потрапити на виїзд у степ, що залишає по собі найбільше вражень.




По-друге, Кінбурнська коса, як частина Чорноморського біосферного заповідника, із заходом у сусідню Миколаївщину.


Мінусом цих локацій з точки зору туриста є складність, як туди добратись (як і наш транспорт в сукупності з дорогами залишається головним мінусом подорожей у будь-яку частину України). Але дещо можна знайти і самотужки. Водоспади у степу? Та будь ласка:


Окремо варто відзначити рожеві озера, які встигли стати інстаграмною бімбою за добрий місяць до моєї відпустки, так що таким ексклюзивом уже нікого не здивуєш. У своє виправдання можу сказати, що гуляв по схожим місцям ще під Євпаторією за декілька років до того, як це стало мейнстрімом. Цього ж року думав дістатись озер у травні, але в підсумку в травні можна було з’їздити тільки нах*й або у відро, як пам’ятаєте. Та тут це навіть виявилось на краще, бо тоді б я спіймав облизня, найпевніше, – «рожевіти» вони починають десь з другої половини червня.


У підсумку я побував на двох озерах, і це ще не все, що там є. Але відчуття дитячого захвату, думаю, у мене не пройшло би і після десятого разу.


Як і залишилися непобаченими немало інших локацій. Джарилгач і Станіславський каньйон (він же «Херсонські гори»), Дніпровські плавні і Тендерівська коса… сюди ще буде за чим при нагоді повернутися. Не був я і в Олешківських пісках, точніше, у заповідній частині, куди возять всіх туристів, але це не проблема, бо ця пустеля має загалом сім арен, є з чого вибрати.


Любителям архітектури тут теж буде що зацінити. По-перше, мова про сам Херсон, центр колись в рази більшого регіону, ніж нинішня область. Саме місто переживає явно не найкращі свої часи, тому місцями залишає неоднозначне враження, але лоску колишньої столиці півдня тут досі більш ніж достатньо.




Та можна навіть бути усього 68 років віку і при цьому теж мати яскраве старе місто, що демонструє Нова Каховка.


Вона ж стала взагалі одним із головних приємних відкриттів. Місто, у якому я із задоволенням завис на три дні, як просто прогулюючись його вуличками та парком, так і досліджуючи цікаву агломерацію навкруги. На противагу молодій архітектурі Нової Каховки, на протилежному березі Дніпра можна знайти середньовічну вежу:


Поселення шведських та німецьких колоністів:


І ось ця дерев’яна скромняга в своєму роді теж унікальна.


Завершальним акордом поїздки стало так само недооцінене Запоріжжя, яке не тільки заводи і гопники (хоча що є, то є), і навіть не тільки Хортиця, а й дуже красиве місто саме по собі, що виросло на спайці кількох строкатих та несхожих одне на одного поселень.


Але Хортиця все одно тут номер один.


У підсумку 11 днів, 14 відвіданих місць, міст та сіл, а скільки ще всього чекає своєї черги. Тепер можна вклинюватись назад у роботу і мріяти про осінню відпустку. Сподіваюсь, хоча б на той момент у нас буде більший вибір куди поїхати як в Україні, так і за її межами. Бо з моментом приходу сезонних інфекцій на додачу до того, що вже маємо зараз, усе виглядає поки не надто оптимістично.

https://ua-travels.livejournal.com/3165215.html

https://ua-travels.livejournal.com/3165115.html