НАМИ ТАНЦЮЮТЬ,
або
Що можна побачити, вештаючись травневим Києвом
Присвячується Олександру Волгіну1. Ранок. У моєму дворі на Оболоні чорний кіт неквапом чимчикує уздовж квітника, а паралельно йому по парканчику стрибає ворона і посипає його останніми словами. Кіт не без зусиль намагається зберігати гідність, але зрештою прискорює крок, бо сіра покинула межі будь-яких конвенцій і погрожує покликати шоблу на підмогу. Зрештою, ссавець тікає в звичну дірку, що веде в підвал. Ворона переможно летить на клен. Гніздо в неї там.
2. На станції метро “Мінська” одна жіночка за 50 співає колежанці тоненьким голоском “Милый мой хороший догадайся сам», потім вони радісним дуетом затягують “До свиданья лето до свидания” і розлучаються. В тої, що заходить у вагон, на кофтинці написано Paris New York Los Angeles Tokyo, ось прямо так і написано. Вона посміхається, наче їде у всі ці 4 місця одночасно.
3. У переході, біля скляних дверей з написом «Майдан незалежності», там, де завжди гамірно, п’яно, брудно, з голочки одягнена пара – костюм-метелик-сукня-розріз - танцює танго під фонограму на очах в отетерілих перехожих. Тут танцювали, бувало, але не такі і не таке, і якась бабця, заходячи в метро, свариться через несподіваність враження.
4. На вулиці Софіївській над довгими вузькими вазонами біля стіни якогось банку в’ються сотні бджіл і джмелів, копають норки, влітають і вилітають. Дзижчання стоїть як на добрій пасіці. Що вони тут роблять, в самісінькому центрі серед асфальту і машин? Чому нікого не кусають? Це свято чи похорон?
5. На Софіївській площі концерт. У якусь мить серед джинсової публіки вирізняється смаглявий чоловік у чорних черевиках, брюках, смугастій сорочці, шийній хустці і у фантастичному зеленому фетровому капелюху. Смаглявий, з густими широкими бровами, з сергою у вусі. Справжній ромський франт, наче з фільму Кустуриці. Раптом він сідає просто на бруківку, закурює, від чого стає геть нереальним.
І цілком логічно зникає, як з’явився.
6. По Ярославовому валу коротко стрижена дівчина в довгій чорній сукні несе папороть у горщику. Вона широко крокує і свистить при цьому. Хочеться теж узяти горщик ну, наприклад, з алое і крокувати поруч.
З того боку, куди пішла папороть, білявка в своїх сорокових, в кремово-рожевому тренувальному костюмі, в срібних черевиках, веде дога зі сріблястим відливом, маючи вираз обличчя набагато серйозніший, аніж у собаки, якого вона явно підбирала за відтінком і таки підібрала, тож у неї все добре, то чому настільки серйозне обличчя? Назустріч їй прямує опецькуватий хлопчина в стандартних джинсах і кросівках на босу ногу, радикально стрижений під горщик, щось говорить у планшет на ходу. А ще на ньому піджак. Геніального в своїй недоречності темно-сапфірового кольору. Хто це? Чому? Звідки? Синя пляма пливе крізь пізній день, таємнича, мов Будда Гаутама. Необов’язково у всього має бути причина, о ні.
7. Дідусь, через сиву лисувату голову, високе чоло й ошатну сніжну бороду схожий на провінційного Саваофа, у доволі представницькому темному костюмі, правда, без краватки і з різними гудзиками на білій сорочці, з усмішкою придивляється до листя салату на базарі на Героїв Дніпра. Йому кажуть:
- Беріть, хороший салат.
- Бачу, що хороший – відповідає Саваоф і дістає з внутрішньої кишені піджака повіс - мотузку з маленьким металевим конусом на кінці. Погойдує тягарцем над салатом, ховає повіс у кишеню і, усміхаючись, іде далі.
- Чому ж не взяли? Хороший же салат.
- Хороший – погоджується дідусь - але мені не підходить. Головне, аби це вам підходило, правильно?
Він дістає мотузочку:
- У мене вірний спосіб є, аби це визначити. Вам теж рекомендую.
Вже сонце низенько.
8. На Хрещатику один юний барабанщик і два престарілих гітарреро шкварять «Дим над водою» того «Діп Перпла», якого я не бачив живцем на сцені і вже навряд чи побачу, бо раніше не було можливостей, а зараз нема «Діп Перпла», і часу теж, але його ніколи немає, а танцюють під це діло, незважаючи на доволі велику аудиторію, лише 4 людино-одиниці: троє малюків на газоні, причому одне з них доволі вправно робить стійку на голові, і випадковий центровий п’яниця, сизочолий сильно неголений мужчина в чорному, котрому все – дим, але танцю він віддається на кожний градус, що вирує в нього всередині.
А дійсно, питаю я себе, повертаючись додому, чому ніхто в цьому місті не танцює, окрім професіоналів, фанатів, дітей і божевільних?
9. Та може й не треба.
Бо місто й так танцює бджолами, котами, воронами, собаками, п’яницями, дітьми, дівчатами з горщиками, стриженими під горщик хлопцями, балакучими фланерами, пишучими волоцюгами. Воно танцює нами.
10. Нами танцюють.
Дмитро Десятерик, «День»
http://kiev.livejournal.com/6091311.html
