Цитата сообщения VERY_GOOD Бароко і класицизм: спільне та відмінне

Автор: Девдюк І. В.
Джерело: Всесвятня література та культура у навчальних закладах України. - 2010. - №6. - с. 2-5.


Проблеми бароко й класицизму не є малодослідженими ділянками у вітчизняному літературознавстві. Серед найбільш ґрунтовних студій варто відзначити видані у радянський період збірники наукових статей "Ренессанс. Барокко. Классицизм. Проблеми стилей в западноевролейском искусстве" (1966), "XVII век в мировом литературном развитии" (1969), монографії Обломіевського Д. Д., Наливайка Д. С.. За останнє десятиліття в українському літературознавстві цим проблемам присвячені розвідки Борецького М. І., Лімборського І. В, Мацапури В. І.. Ніколенко О. М.та ін. Не можна не згадати монографію Анатолія Макарова "Світло українського бароко", видання якої 1994 року стало важливою віхою вивчення бароко в Україні. Проте в існуючих дослідженнях бароко й класицизм здебільшого подаються поаспектно як окремі явища, а не як різні сторони одного і того ж культурного процесу. Розгляд двох протилежних одностадіальних і рівноправних художніх систем у зіставленні дасть змогу краще зрозуміти естетичні засади та поетику кожної з них, а також з'ясувати характер епохи, в яку вони функціонували. Такою і є мета представленої статті. Для початку декілька слів про XVII століття.

Слід зауважити, що поняття "XVII століття" означає тут не календарний період, а культурно-історичну епоху з притаманними їй рисами, які відрізняють її від попереднього — Відродження і наступного — Просвітництва. Специфічні особливості епохи пов'язані значною мірою з конкретно-історичними умовами її розвитку як серединної ланки у процесі переходу від феодальної дійсності, усталених середньовічних понять про світ і людину до утвердження буржуазних відносин і менталітету Нового часу з його культом розуму. Взаємопроникнення двох систем як в культурно-історичній, так і суспільно-політичній площинах у різних співвідношеннях відбувалося впродовж майже всього століття, що визначило його крайню внутрішню складність, суперечливість і водночас багатогранність. У XVII столітті мають місце досить неоднорідні за своїм .характером та ідейним спрямуванням явища. Так, у Голландії та Англії відбуваються перші буржуазні революції (Голландія — 1609 р., Англія — 1688 р.), у Франції небувалої могутності набуває монархія; бурхливо розвивається наукова й технічна думка (відкриття Галілео Галілея, Йоганна Кеплера, Вільяма Гарвея, Рене Декарта, Блеза Паскаля). водночас активізуються церковні сили, панує релігійний фанатизм, поширюється контрреформація, інквізиція (Іспанія, Італія), ведуться затяжні релігійні війни (Тридцятилітня війна у Німеччині). Така неоднорідність розвитку викликає труднощі у визначенні загальної періодизації епохи. Єдиним спільним моментом доби, який можна назвати переломним, вважаються 40-50 роки, після яких зрушення на різних рівнях відбулися в багатьох європейських країнах. Проте їх наповнення надто різнорідне, щоб можна було виділити домінуючі тенденції того чи іншого періоду.
У мистецтві наприкінці XVI — на початку XVII століття майже одночасно формуються дві опозиційні художні системи — бароко й класицизм, співвідношення та форми взаємодії яких у різних країнах значно відрізнялися. Якщо бароко більшого поширення набуло в країнах із переважаючою земельною аристократією і сильним впливом церкви (Німеччина, Іспанія, Італія), то класицизм — із централізуючим в особі монарха державним началом (Франція, Росія). У деяких країнах, наприклад в Англії, обидва напрями розвивалися паралельно, причому в творчості одного і того ж митця можна було знайти риси бароко і класицизму (Дж. Мільтон). До того ж обом системам у кожній країні були притаманні національні риси. Та незважаючи на разючі відмінності, бароко і класицизм об'єднувало те. що відрізняло епоху XVII століття від Ренесансу загалом: відсутність характерної для Ренесансу гармонійності світовідчуття, уявлень про цілісність людської натури, про нерозривну єдність тілесного й духовного начал. На перший план у мистецтві й літературі XVII століття висувається зображення внутрішніх суперечностей людини, осмислення розірваності зв'язку між особистістю й суспільством, між життєвими ідеалами і реальною дійсністю. Окрім того, обидві системи розвивались під значним впливом раціоналістичних філософій Р. Декарта, Б. Спінози, Г. Лейбніца, проте категорія "розуму" знаходила своєрідне відтворення в кожній з них.

У пошуках гармонії, намаганнях подолати хаос буття, недосконалість людської природи теоретики і практики бароко та класицизму пропонували свою систему світоглядних і морально-етичних цінностей. Так, митці бароко вищою духовною мудрістю вважали Божу благодать, протиставляючи її людській зіпсутості й гріховності, висували ідеал поміркованої у своїх тілесних бажаннях людини (майже аскета), яка зневажає матеріальні блага і загалом земне життя як сфери нижчого порядку заради вічного служіння Богові. Бог виступає як єдина сутність, варта високої оцінки, людина ж представлена слабкою й безпомічною, а земне життя — марне і швидкоплинне. Особливого поширення в епоху бароко набула концепція життя як сну, що швидко минає, є миттю у порівнянні з вічністю потойбічного існування. Усі події життя, як у сні, відбуваються спонтанно, поза волею людини, є фатально неминучими; справжнє народження й пробудження наступає лише після смерті, у Божому Царстві (саме такою думкою пройнятий один із ключових монологів Сехісмундо у драмі Педро Кальдерона "Життя — це сон'). Така інтерпретація життя та людської волі наповнювала мистецтво бароко похмурим і песимістичним колоритом, породжувала мотиви відчаю, песимізму та зневіри.

У класицизмі домінуючою виступає ідея держави і громадянського обов'язку, заради яких слід жертвувати особистими інтересами та пристрастями. Позитивним героєм тут фігурує гармонійний, цілеспрямований і суспільно активний індивід, який усвідомлює свою відповідальність перед державою, готовий добровільно поступитися власними почуттями. Такий тип поведінки для нього є виявом "розумної волі", яка перемагає "не розумну пристрасть" і робить людину щасливою. Проте ні в якому разі не слід вважати, що твори класицизму оспівують сліпе і безболісне підкорення особистого суспільному. Оскільки пристрасть чинить опір і вступає в конфлікт із здоровим глуздом, вибір героїв проходить через важкі душевні сумніви й муки, внутрішню боротьбу (Родріго га Хімена у п'єсі Корнеля "Сід", Куріацій у трагедії Корнеля "Горацій" та ін.). На протистоянні цих двох начал (почуття і пристрасті, особистого й суспільного) і ґрунтується трагізм та драматизм творів класицизму. Проте, на відміну від бароко, класицизм вірить у могутність людської волі й розуму, єдність суспільного й морально-етичного начал, тому для його творів характерний життєстверджуючий пафос і гуманізм.
Відповідно обидві системи відрізнялися художніми методами, засобами пізнання й моделювання дійсності. Усвідомлюючи безкінечність всесвіту, неможливість осмислення логіки розвитку подій, теоретики й практики бароко визнавали єдино правильним інтуїтивне пізнання, яке дозволяє проникнути у внутрішню сутність речей, поєднати світ видимий і невидимий, реальний та ілюзорний, свідомий і неусвідомлений. Митці бароко заперечували можливість пізнання дійсності, не ставили перед собою завдання пояснити її, навпаки, демонстрували н складність, змінність, непізнаність, тому художній світ у їхніх творах постає багатозначним, ірраціональним, динамічним. Звідси — потяг бароко до живописності, гротеску, містики, алегорії, гіперболи, риторики, контрасту, ускладнених сюжетів і композицій, заплутаної інтриги, висвітлення одних і тих самих подій під кутом зору різних персонажів. Визначальним стильовим засобом бароко є метафора, за допомогою якої можна пов'язати чи зіставити несумісні на перший погляд ідеї та предмети (комічне і трагічне, піднесене й потворне, аскетизм і гедонізм, християнство й язичництво, світ духовний і фізичний, світло й темряву), таким чином добитися високої емоційності, експресивності, філософської глибини, водночас вишуканості. За словами Д. Наливайка, "...в метафорі доба бароко вбачала і модель світу, і ефективний засіб його пізнання. [...]". Вміння поєднувати найвіддаленіші явища є, за твердженням визнаних теоретиків бароко Б. Грасіана й Е. Тезауро, виявом "швидкого розуму", або дотепності розуму.

Принцип дотепності, а ще його називали "консептизмом", набув особливої популярності в поезії бароко. Його ввели і широко застосовували Дж. Маріно в Італії, Л. де Гонгора в Іспанії. Джон Донн і поети-метафізики в Англії. Будуючи свої твори на дотепних і ускладнених парадоксах, контрастних сполученнях, які виходили за рамки звичних понять і уявлень про світ (наприклад, у Джона Донна дівоча сльоза нагадує поету глобус; розлуку з коханою він порівнює з ножицями; корабель, захоплений бурею, трясеться, як лворий на лихоманку тощо), митці бароко значно розширювали ідейно-художні можливості поезії, сприяли її жанровому, структурному та образному оновленню. Варто зауважити, що стилістичний прийом "поєднання непоєднаного" виявився досить плідним у світовій літературі, особливо в епоху модернізму у творчості символістів, сюрреалістів, футуристів, абсурдистів.
Літературне бароко виявило себе в різних жанрах: драмі, трагікомедії, романі, поемі, сонеті, сатиричному вірші. До видатних представників бароко належать, крім вище названих, драматург П. Кальдерон, поет і прозаїк Ф. де Кеведо (Іспанія), поет і драматург А. Грифіус, прозаїк Г. Гріммельсгаузен (Німеччина) та інші.

На відміну від митців бароко, класицисти основою пізнання світу вважали розум і думку, тому відкидали інтуїцію і, відповідно, ускладненість та метафоричність барокових творів, які, на їх погляд, були позбавлені "хорошого смаку". Визнаючи ідеал прекрасного незмінним, класицисти вважали, що твір може бути красивим лише тоді, коли побудований за принципом ідеальної природи, тобто розумно (поняття краси і розуму асоціювались): у строгій логічній послідовності, раціонально, ясно й просто. Взірцем для них стали твори античних митців, які відповідали цим "нормам", були досконалими. Власне класицизм і виник як наслідування античних взірців (із латин,— взірцевий). Проте в античній спадщині класицистами відбиралось те, що відповідало їхнім ідеалам "облагородженої природи".
Велике значення для поширення та кристалізації класицизму мало картезіанство — філософія французького мислителя Рене Декарта, якому належить заслуга розробки раціоналістичного методу пізнання. Саме розум, на його думку, повинен допомагати кожній людині, зокрема і митцеві, стримувати й регулювати свої почуття та емоції. У своїх трактатах ("Роздуми про метод", "Пристрасті душі") Декарт закликав письменників до строгої розумової дисципліни, до чіткого розмежування та аналізу явищ історії й літератури, їх узагальнення від простого до складного.

Керуючись поетиками Арістотеля ("Поетика") і Горація ("Послання до Пізонів"), спадщиною античних митців, раціоналістичною філософією Декарта, а також власними уявленнями про розумну красу, класицисти висунули цілу низку принципів і канонів, дотримання яких було обов'язковим. Найбільшого увиразнення й обґрунтування нормативна естетика напряму набула в поетичному трактаті французького поета й теоретика літератури Нікола Буало "Поетичне мистецтво" (1674).

Особливого значення в класицизмі надавалось поділу жанрів на високі й низькі, який здійснювався за принципом приналежності їх до високого чи низького стилів. До високих жанрів належали оди, трагедії, героїчні поеми; до низьких — комедії, сатири, фарси, байки. Для кожного жанру були встановлені свої чітко визначені межі й особливості, відповідні до жанру герої і мова. Так, у високих жанрах звучали патріотичні ідеї, низькі носили побутовий характер, у них переважно висміювались соціальні та людські вади; героями високих жанрів ставали короновані особи, аристократи, у низьких — міщани, селяни, бідняки; мова трагедій, од, героїчних поем мала бути поетичною, пафосною, піднесеною, без просторіччя та фольклоризмів, комедій — прозова і народна. Існувала строга заборона на змішування високого і низького, трагічного і комічного, прекрасного й потворного (порівняйте з бароко). Так, у трагедіях не можна було показувати жорстокі видовища, криваві сцени, про них переважно розповідали другорядні герої. Важливим для класицизму було правило трьох єдностей у драмі: місця, часу та дії. Події мали відбуватись впродовж однієї доби. в одному місці й навколо одного конфлікту. З творів вилучалося все дріб'язкове, окреме, раптове, збережено головне й суттєве. Ці та інші правила значно обмежували творчу уяву письменника, проте являли собою важливий етап розвитку сценічного мистецтва, оскільки сприяли більш поглибленому й виразному розкриттю основної думки твору, його конфлікту. На сцені, і зокрема в трагедії, "можна було якнайпотужніше представити полярність протистояння "розуму" і "почуття", "обов'язку" і "кохання", доповнюючи це драматичною грою, переживаннями та відчуттями акторів". Прогресивне значення класицизму полягало також у визнанні високої виховної місії мистецтва, у формуванні через позитивний приклад єдиного "хорошого смаку". Окрім того, завдяки принципу чистоти стилів формувались літературні національні мови.

Як уже відзначалось, найбільшого розвитку класицизм набув у Франції, оскільки співпав з процесом становлення національної й державної єдності країни. Французький абсолютизм, поклавши кінець феодальному свавіллю, активно втрутився в літературне й культурне життя. Класицизм із його ідеєю державності, патріотичного обов'язку, нормативною поетикою виявився першим напрямом, визнаним офіційною владою. Період розквіту цього напряму припадає на XVII ст., проте він продовжував існувати аж до початку XIX ст. Найбільш яскравими представниками французького класицизму стали драматурги П'єр Корнель, Жан Расін, Жан-Батіст Мольєр. В Англії теоретиками й практиками класицизму були у різний час Бен Джонсон (поч. XVII ст.), Джон Драйден (другаполов. XVII ст.), Олександр Поуп (поч. XVIII ст.) та ін. У Німеччині — Мартін Опіц, Йоганн Готшед, у Росії — О. Сумароков, М. Ломоносов, Д. Фонвізін.

Одночасне існування двох опозиційних систем у європейському мистецтві постренесансного періоду свідчило про те, що мистецтво входило в нову фазу свого розвитку, підходило по-різному до оцінки та художнього моделювання епохи, яка втратила характерну для Відродження гармонійність і цілісність світосприйняття. Причому жодну із систем бароко чи класицизму не можна вважати домінуючою у масштабах світового літературного процесу. Вони співіснували, "урівноважуючи" одна одну, були, за образним висловлюванням російського дослідника Большакова В. П., не протилежностями, "а полюсами магніту, які протистоять один одному, проте не можуть існувати один без одного".