з передмови милорада павича до роману горана петровича (прекрасний, між іншим, сербський письменник, чудовий стиліст і майже поет у своїй прозі – а це тим більш цінно, що воно мало кому вдається так, щоб від текстів за милю не несло кітчем):

"Сегодня такие книги подобны горсти соли, оставленной на черный день и найденной тогда, когда пришло время трудностей и нищеты."

щойно мене цей рядок пробрав до сліз. сьогодні я, мабуть, обмежуся тільки передмовою павича.

їх насправді є дві версії: одна на "лас путас", а друга, трошечки інша, на альбомі з outtakes, де купа всього, що на "лас путас" не втрапило і що мені місцями подобається навіть більше ("у мене є вже ніж у спині, і нема там місця на інші. я. прийшов. кохатись." – це з "оліфанта", одної з найпотужніших штук, які я у свєтліцького знаю).
у тій другій версії більше шумів і загалом вона лоу-файна, наче записана з радіо, і лінда там звучить більш розмовно, наче тільки-тільки пристосовується до говоріння під музику, і частину тексту читає сам свєтліцький, і хоча лірика майже та сама, незначні наголоси розставлені трошки по-іншому, від чого з'являються інші відтінки сенсів.

добре, що я не змогла дочекатися, доки в мережі з'явиться російський переклад "поліції", і прочитала англійською.
мене вже давно трошки дратували переклади несбьо – ну там, коли харрі холе ходить у футболці з джоєм дівізіоном чи над ліжком в одної з героїнь висить плакат джонні мітчелла. але гаразд, раптом перекладач все ще не знає про існування гугла чи якось так.
однак треба було взяти англійський переклад, а потім подивитися російський (навіть точково), щоб зрозуміти, яка з ним по-справжньому трагічна ситуація.
фразу, яку англійською елегантно подано як "a couple of search engines you'll wish didn't exist", російський перекладач (катерина лавринайтіс. країна має знати своїх героїв) робить отак: "катрина пользуется парой поисковиков. ты должен хотеть, чтобы их не существовало". ох. ну куррва-дошка, ну як можна? тим більше, що цю фразу, яку несбьо справді любить, борис жаров уже симпатично переклав у книжках про доктора проктора: там є епізоди про цілу енциклопедію під назвою "животные, которых, на твой взгляд, лучше бы не было".
я оце останнім часом почала помічати, що з читаного витягується все менше красивих цитат. подумала навіть, що то мене хороші тексти розбалували. на жаль, проблема не в моїй вередливості: половина цитат із "поліції", які чудово й дотепно звучать англійською, в російському перекладі щонайменше змазані. пора переходити на англомовну лектуру.

*а, точно, за претензіями до російського перекладу мало не забула основного: книжка крутезна. її мало сенсу читати, якщо не прочитаний принаймні "привид", але це, в крайньому разі, хороша причина прочитати спочатку "привида". "поліція" – один з найкращих романів серії, якщо не взагалі най.

продажі в росії почалися цього тижня. може, колись доїде й сюди.
"привид" був мало не ідеальною книжкою, щоб завершити серію (як і "reality" був мало не ідеальним альбомом, щоб піти зі сцени, та їм усе не йметься). але, мабуть, у несбьо синдром конан-дойля: він так старанно калічить харрі холе в останніх текстах (мінус два пальці у "сніговику", шрам після "леопарда", надто багато всього у "привиді" – і це список без травм душевних), наче його щиро ненавидить, проте остаточно з ним розправитися ніяк не може.
коли я читала "привида", то ще не знала, що буде наступний роман, тому була майже певна, що то кінець. я часто плачу від книжок, то нормально, але харрі холе саме оплакувала, в найбуквальнішому сенсі слова – кілька днів поспіль, як якусь дуже рідну істоту. і от тепер він знову буде. чорт, коли вже.
і страх – такий, як перед слуханням "the next day": у попередній книжці він був аж пекельно хороший, то чи залишилися в нього сили на ще кращу?

з гітарою він теж круто звучить. (що більше слухаю, то більше хочу побачити його вживу).
і сережки, йолки, які в нього сережки.
одна з моїх улюблених пісень, з альбому domus.

новий альбом чудового люка арбогаста. втіха для вух.




і два французькі фолькові гурти, кожен по-своєму цікавий (обидва знайдені на сайті люка арбогаста серед музики, яку він нині слухає):
nataverne
passmoual

америка, 1968. фото – david fenton

фрагмент зі "сніду та його метафор" сюзен зонтаг.
книжка є українською, але в такому неохайному, недбалому перекладі, що краще вже оригінал (і я могла би пробачити неоковирні конструкції, проблеми з розділовими знаками, незакриті дужки, хоч то й фруструє, навіть узгодження – чи то пак, брак узгодження – відмінків можна чимось пояснити, але щоб в одному абзаці ґомбровича двічі написати правильно, а раз – якраз посередині – обізвати ґамбровичем... you must be kidding me).
у кожному разі, ось, справді хороший фрагмент:


All the debunking of the Cartesian separation of mind and body by modern philosophy and modern science has not reduced by one iota this culture's conviction of the separation of face and body, which influences every aspect of manners, fashion, sexual appreciation, aesthetic sensibility—virtually all our notions of appropriateness. This separation is a main point of one of European culture's principal iconographical traditions, the depiction of Christian martyrdom, with its astounding schism between what is inscribed on the face and what is happening to the body. Those innumerable images of Saint Sebastian, Saint Agatha, Saint Lawrence (but not of Christ himself), with the face demonstrating its effortless superiority to the atrocious things that are being inflicted down there. Below, the ruin of the body. Above, a person, incarnated in the face, who looks away, usually up, not registering pain or fear; already elsewhere. (Only Christ, both Son of Man and Son of God, suffers in his face: has his Passion.) Our very notion of the person, of dignity, depends on the separation of face from body, on the possibility that the face may be exempt, or exempt itself, from what is happening to the body.


і на підтвердження – обличчя святого себастьяна авторства п'єтро перуджино (більша картинка).